Відповідно до цього ж декрету було видано постанову Кабінету Міністрів України від 10 лютого 1993 р. за № 100 „Про порядок укладання державних контрактів, формування державного замовлення на 1993 рік”, якою було затверджено тимчасове положення про порядок формування та розміщення обсягів поставок продукції (робіт, послуг) для виконання державних контрактів і державного замовлення на 1993р., а також перелік ресурсів, виробництво та централізований розподіл яких контролюється державою [23].

Замовниками у державних контрактах відповідно до цієї постанови були уповноважені на це Кабінетом Міністрів України органи державної виконавчої влади, визначені у додатку до цієї постанови. Замовник укладає державні контракти, виступає від імені держави гарантом фінансування поставок продукції, виконання робіт, надання послуг, передбачених контрактом, у межах асигнувань, виділених йому на ці цілі.

Одним із документів, який визначав порядок укладання і виконання державних контрактів на 1994 р., став Указ Президента України „Про державний контракт і державне замовлення на 1994 рік” від 28 жовтня 1993 р. за № 489/93 [24]. Відповідно до п.3 Указу відповідальність замовників і виконавців за неналежне виконання державного контракту і державного замовлення визначається укладеними договорами (контрактами) та законодавством України. Указом також встановлювалося, що для підприємств і організацій, статутні фонди яких сформовано повністю з державного майна або за його участю, для орендних підприємств, заснованих на державній власності, для підприємств-монополістів на відповідному ринку продукції, а також для підприємств і організацій, які 1994 року в процесі приватизації змінять форму власності, державний контракт і державне замовлення є обов'язковими. Інші підприємства та організації укладають державний контракт і приймають державне замовлення на добровільній основі.

Порядок розрахунків за державними контрактами було встановлено спільним наказом Міністерства фінансів України, Міністерства економіки України, Державним комітетом України з матеріальних ресурсів, Національним банком України від 16 червня 1993 р. Цим наказом затверджено документ під назвою „Положення про систему розрахунків по виконанню державного контракту і державного замовлення”.

У правовому аспекті остаточним досягненням першого етапу було прийняття Закону України „Про поставки продукції для державних потреб” від 22 грудня 1995 р., назву якого змінено Законом України від 15 грудня 2005 року «Про внесення змін до Закону України «Про поставки продукції для державних потреб» та інших законодавчих актів» на Закон України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб». Закон закріпив правові та економічні принципи формування, розміщення і виконання на договірній (контрактній) основі замовлень держави на поставку (закупку) товарів, виконання робіт, надання послуг для задоволення державних потреб. Прийняття закону означало великий прогрес у цій сфері, хоча багато з його положень значною мірою ґрунтуються на доринковому розумінні відносин, які ним регулюються.

Згідно зі ст.1 зазначеного закону державне замовлення являє собою „засіб державного регулювання економіки шляхом формування на контрактній (договірній) основі складу та обсягів продукції, необхідної для забезпечення пріоритетних державних потреб, розміщення державних контрактів на її поставку (закупівлю) серед підприємств, організацій та інших суб'єктів господарської діяльності України всіх форм власності”.

Таке формулювання означає не тільки правову регламентацію обов’язкових планових актів у світлі змішаної економіки, але є важливим кроком у переосмисленні ролі держави як учасниці господарської діяльності.

Разом з тим, згаданий закон у редакції 1995 р. не задовольняв потреби економіки в державному регулюванні за допомогою системи державних контрактів. Закон, перш за все, враховував потреби держави, передбачаючи відповідальність за невиконання зобов’язань по контракту, за відмову укласти контракт, невиконання зобов’язань вчасно. Враховуючи нестабільну ситуацію з дохідною частиною бюджету, також передбачався механізм забезпечення державного контракту. При всій корисності документу в ньому зовсім не було відображено стимулюючої функції державного замовлення. При тому, що закон характеризував державне замовлення як засіб регулювання економіки, незрозумілою є система його застосування, підстави укладення контракту, вимоги до виконавця. Невизначеною також залишалася відповідальність державних органів, які виступають замовниками, за невиконання договірних зобов’язань.

Подальша практика виявила слабкі ділянки в системі державних замовлень, які потребували досконалішого правового забезпечення. Це, перш за все, проблеми фінансування і розподілу державних засобів, подолання суб’єктивізму, попередження помилок і зловживань у процесі вибору виконавців і видачі державних замовлень. Зміщення акцентів правового регулювання в цьому напрямку спочатку торкнулось сфери зовнішньоекономічних закупівель за державні кошти, а потім було розширено для всієї системи державних замовлень. Суть змін полягала у введенні порядку здійснення державних закупівель товарів (робіт, послуг) на тендерній основі, тобто на умовах змагальності претендентів на отримання державного замовлення і вибору виконавців шляхом конкурсу. Такий порядок сприяє досягненню мети підвищення ефективності державних закупівель, раціональному використанню грошових коштів, забезпеченню прийнятного рівня цін і оптимальних умов реалізації договорів (контрактів), недопущенню надходження на ринок України неякісної продукції, попередженню економічно необґрунтованого завищення цін на товари (роботи, послуги).

Так, Кабінетом Міністрів України було прийнято постанову від 28 червня 1997 р. №694, якою затверджено Положення про порядок організації та проведення торгів (тендерів) у сфері державних закупівель товарів (робіт, послуг) [25], а також постанову від 1 вересня 1998 р. № 1369, якою затверджено Положення про проведення торгів (тендерів) у будівництві [26]. Логічним