Важливою особливістю винятковості рішення третейського суду є і те, що суди можуть розглядати цивільні справи, не чекаючи перегляду, в установленому законом порядку рішень третейського суду [50 , 51].

Цим правилом дещо ускладнюється заперечення відповідача, бо він мусить довести, що третейський суд при розгляді справи вийшов за межі своєї компетенції. Змінюється предмет доказу відповідача тоді, коли третейський суд розглянув і розв'язав підвідомчу йому справу, але розв'язав її неправильно. У цьому випадку у позивача з'явиться, право звернутися в суд лише після перегляду рішення третейського суду. Відповідач і повинен довести незаконність або необґрунтованість рішення третейського суду. Своєрідністю заперечення відповідача з даних питань є і те, що він не може заперечувати проти виникнення справи в суді із посиланням на те, що дана справа підлягає розгляду в третейському суді. Свого часу в судовій практиці було багато помилок в цьому питанні, усуненню яких сприяло керівне роз'яснення Пленуму Верховного Суду України. Пленум вказав, що цивільно-правові спори підвідомчі третейським судам, підвідомчі і судам загальної юрисдикції [24 , 248-249].

Необхідно звернути увагу на те, що в юридичній літературі іноді без достатніх до того підстав ототожнюють поняття “компетенції“ третейських судів з поняттям їх «підсудності». Помилковість такого ототожнення пояснюється тим, щодо діяльності третейських судів поняття «підсудність» застосовуватися не може. Підсудність — категорія, яка відноситься до певної судової системи. Третейські суди, як відомо до складу судової системи не входять[6 , 123].

Важливо звернути увагу на те, що відповідач, заперечуючи проти виникнення процесу, повинен довести, що третейським судом розглянуто у межах його компетенції дана вимога, на тих же підставах, між тими ж сторонами. Тому, якщо позивач пред'являє в суд позов на інших підставах (не на тих, які були в третейському суді), таке пред'явлення позову вважається правомірним, і відповідач не вправі заявляти по ньому заперечення.

Кірілова і Герасенкова пред'явили позов до Інсарова про визначення порядку користування земельною ділянкою. Суд відмовив у прийнятті заяви, вказавши, що даний спір вже був розв'язаний третейським судом. У вищестоящій судовій інстанції було встановлено, що справді свого часу третейський суд розділив присадибну ділянку. Однак нині змінилося співвідношення часток у жилому домі. Тому позов пред'явлено на новій підставі і має бути розглянуто судом у загальному порядку[7].

Інший приклад, Сокара пред'явив позов до Сунгуру про встановлення меж користування присадибною земельною ділянкою. Суд позов задовольнив. Вищестоячими судовими інстанціями (за скаргою відповідача) було встановлено, що свого часу земельна ділянка була розділена між тими ж сторонами на тих же підставах рішенням третейського суду, тому суддя не вправі був приймати цей позов до свого судочинства. Отже, в цьому випадку заперечення відповідача проти виникнувшого процесу були обґрунтовані [7].

Діючий процесуальний закон ознакою винятковості наділяє лише рішення третейських судів. Івано-Франківський міський суд закрив судочинство за позовом Лопушанського до Шалейського про стягнення 1930 грн. у відшкодування збитків, завданих знищенням посаджених позивачем городніх культур (порушення права землекористування на колективних городах) на тих підставах, що цей спір розв'язаний вже профспілковим комітетом. Тут очевидна судова помилка, бо комітет профспілки не може розглядати такі спори, а тому і заперечення відповідача проти виниклого процесу є помилковими [7].

Процесуальні інтереси відповідача можуть зачіпатися також у зв'язку з порушенням позивачем правил про підсудність. Ці заперечення відповідача не зустрічаються у питаннях підсудності, згідно з сі. 107 ЦПК усі справи, які підлягають вирішенню в порядку цивільного судочинства, розглядаються районними у містах, міськими та міськрайонними судами.

Отже, процесуальні заперечення відповідача мають практичне значення для територіальної підсудності. Однак і тут ці заперечення не завжди можуть мати місце. Виключаються заперечення відповідача при договірній підсудності (ст. 112 ЦПК), бо цей вид територіальної підсудності визначається згодою сторін. І якщо відповідач дав свою згоду на розгляд пред'явленого до нього позову в певному суді, то, природно, і заперечувати проти цього відповідач не може. Не можуть бути припущені процесуальні заперечення відповідача і у справах з виключною підсудністю (ст. 114 ЦПК), бо в цих випадках місце розгляду і розв'язання справи заздалегідь визначається законом. Такі ж висновки з'являються і при аналізі підсудності кількох зв'язаних між собою вимог (ст. 113 ЦПК ).

Таким чином, процесуальні заперечення відповідача з питань підсудності можуть мати місце передусім у справах з альтернативною підсудністю. Відомо, що в зазначених у законі випадках, позивач може пред'явити позов за місцем знаходження майна відповідача, за місцем його тимчасового проживання або за останнім відомим постійним місцем проживання відповідача (ч. 9 ст. 110 ЦПК ).

І ось у таких випадках відповідач з врахуванням наданих йому законом прав може заперечувати проти обраного позивачем місця розгляду цивільно-правового спору.

Тут, як відомо, відповідач повинен довести у своїх запереченнях, що справа може бути розв'язана в іншому суді, де є більше можливостей для повного і всебічного дослідження матеріалів справи. Відповідач, місце проживання якого не було відоме в –момент подання позову, може також просити суд про розгляд справи за його справжнім місцем проживання. Природно, що ці заперечення відповідача повинні бути достатньою мірою обґрунтовані.

Відповідач має право на процесуальні заперечення проти виниклого процесу, якщо позов пред'явлено недієздатною особою. Цивільна процесуальна дієздатність позивача по-різному визначається з урахуванням суб'єктивного складу і підстав. За суб'єктивним складом спірних правовідносин розрізняють цивільну процесуальну дієздатність організацій і окремих громадян. Цивільну процесуальну дієздатність мають лише ті організації, які мають ознаки юридичної особи [9