Правом оперативного управління визнається речове право суб’єкта господарювання, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом) для здійснення некомерційної господарської діяльності, у межах встановлених законодавством та власником майна (уповноваженим ним органом).

Власник майна, закріпленого на праві оперативного управління за суб’єктом господарювання, здійснює контроль за використанням і збереженням переданого в оперативне управління майно безпосередньо або через уповноважений ним орган і має право вилучити у суб’єкта господарювання надлишкове майно, а також майно, що не використовується та майно, що використовується ним не за призначенням.

Право господарського відання є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника.

Власник майна, закріпленого на праві господарського відання за суб’єктом підприємництва, здійснює контроль за використанням та збереженням належного йому майна безпосередньо або через уповноважений ним орган, не втручаючись в оперативно – господарську діяльність підприємства.

Щодо захисту права господарського відання застосовуються положення закону, встановлені для захисту права власності. Суб’єкт підприємництва, який здійснює господарську діяльність на основі права господарського відання, має право на захист своїх майнових прав також від власника.

Правовий режим майна державних і комунальних сільськогосподарських підприємств визначається як встановленими правовими нормами структури даного майна, порядком його придбання, а також зверненням кредиторів. Головну і визначальну роль частину державних сільськогосподарських підприємств становлять його виробничі фонди, майно, що призначено для безпосереднього використання у виробничому процесі. Виробничі фонди поділяються на основні та оборотні.

До основних фондів сільськогосподарських підприємств виробничого і невиробничого призначення належать будинки, споруди, устаткування та інше майно тривалого призначення.

Оборотними засобами виступають сировина, паливо, матеріали, а також малоцінні матеріали, які швидко знищуються.

Одним з великих часток майна державних підприємств особливо сільськогосподарських виступають спеціальні фонди. До спеціальних фондів зараховують сукупність грошових коштів, які прямо не беруть участь у процесі виробництва, а служать іншим спеціальним цілям передбаченим законодавством.

До спеціальних фондів належать:

- статутний фонд, що являє собою сукупність учасників підприємства, які спрямовують певні грошові кошти або майно для забезпечення діяльності підприємства;

- резервний фонд – це фонд, що створюється з прибутку підприємства для покриття передбачених витрат і збитків пов’язаних з господарською діяльністю;

- фонд охорони праці.

Майно державних та комунальних сільськогосподарських підприємств формується з таких джерел:

- доходи від реалізації продукції;

- доходів від реалізації цінних паперів;

- капітальних вкладів і дотацій з бюджету;

- надходження від продажу майнових об’єктів, які належать їм;

- придбання майна інших суб’єктів;

- кредити банків та інших кредиторів;

- безплатних та благодійних внесків громадян та організацій.

Особливість правового режиму державного майна у сфері сільськогосподарського виробництва полягає в тому, що держава через свої уповноважені органи здійснює права власників щодо об’єктів права власності Українського народу.

До державного майна у сфері господарювання належать цілісні майнові комплекси державних підприємств або їх структурних підрозділів, нерухоме майно, інше окреме індивідуально визначене майно державних підприємств, акції держави у майні суб’єктів господарювання різних форм власності, а також майно, закріплене за державними установами і організаціями з метою здійснення необхідної господарської діяльності та майно передане в безоплатне користування самоврядним установам і організаціям або в оренду для використання його у господарській діяльності.

Так, аграрні приватні зі статусом юридичної особи підприємці кооперативного типу – це юридичні особи, засновані на недержавній формі власності, членстві, особистій трудовій участі членів суб’єктів підприємництва кооперативного типу, можливому об’єднанні майна – власності цих членів – для спільного ведення статутної діяльності з виробництва продуктів харчування, сировини і продовольства рослинного і тваринного походження, їх переробки, реалізації з метою отримання прибутку. На відміну від них, аграрні зі статусом юридичної особи приватні підприємці корпоративного типу – це приватні агрогосподарські товариства, у яких громадяни на підставі установчого договору виступають як засновники, а після реєстрації господарського товариства – учасники-інвестори останніх; це товариства, діяльність яких поряд зі статутною націлена на задоволення інтересів виключно своїх інвесторів.

Особливість аграрних приватних підприємств кооперативного типу полягає в тому, що в них має місце об’єднання насамперед робочої сили, а не капіталу.

З цієї суті приватної юридичної особи кооперативного типу випливає, що таке підприємство має бути власником свого майна і що тільки при виході з нього громадянин саме як член цього підприємства, кооперативу набуває права на одержання своєї частки зі спільної часткової власності.

Особливість аграрних приватних підприємців кооперативного типу дістає свій прояв у здійсненні членами цих підприємств управління і контролю за діяльністю цих підприємців. Так, вищим органом самоврядування в цих аграрних суб’єктах підприємництва є загальні збори членів цих підприємств, які мають скликатися не рідше ніж чотири рази на рік. За вимогою третини членів або ревізійної комісії можуть скликатися і позачергові збори. Збори правомочні вирішувати питання, коли на них присутні не менше половини членів. Рішення вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало більше половини присутніх на зборах.

Особливість аграрних підприємців кооперативного типу дістає свій прояв у методах державного керівництва ними. Так, державні органи управління в межах своїх повноважень застосовують не імперативно-владні методи, а методи рекомендацій, порад, заснованих на нормах аграрного права. Обов’язкові приписи застосовуються лише у сфері техніки безпеки, виробничої санітарії, ветеринарії, захисту рослин тощо, тобто держава застосовує імперативно-владні методи лише там, де необхідним є захист робочої сили та споживачів. З переходом до ринкових відносин держава більше схиляється до застосування