Відповідно до ст.1 Закону України „Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти” від 22 лютого 2000 р. державна закупівля це - придбання замовником товарів, робіт і послуг за державні кошти.

На нашу думку, дане визначення потребує вдосконалення, оскільки воно не враховує закріпленого раніше принципу здійснення державної закупівлі на договірній основі. Тобто, в дію вступає принцип свободи договору, закріплений ст. 3 та ст. 627 ЦК, який полягає у вільному виявленні волі сторін на вступ у договірні відносини, вільному виборі контрагентів, вільному визначенні умов договору в межах, визначених законом. При цьому в законі чітко визначені суб’єкти, для яких укладення державного контракту є обов’язковим. Всі інші суб’єкти господарювання вступають у договірні відносини із державними замовниками за власною волею.

Отже, враховуючи наведене, визначення поняття „державна закупівля” повинно звучати таким чином: „державна закупівля – це придбання замовником на договірній основі товарів, робіт і послуг за державні кошти”.

Закон спрямований на створення конкурентного середовища у сфері державних закупівель, забезпечення прозорості процедур закупівлі товарів, робіт і послуг за державні кошти та досягнення оптимального і раціонального їх використання. Під державними коштами в Законі розуміються кошти Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та місцевих бюджетів, державні кредитні ресурси, а також кошти Національного банку України, кошти державних цільових фондів тощо. Закон не поширюється на закупівлі в межах державного оборонного замовлення і деякі інші спеціально визначені закупівлі.

Учасниками правовідносин у сфері закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти є замовники і виконавці (постачальники). Замовниками виступають розпорядники державних коштів (органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, інші органи, установи, організації, визначені Конституцією України та законодавством України, а також підприємства, установи чи організації, створені в установленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування та уповноважені на отримання державних коштів, взяття за ними зобов'язань та здійснення платежів, підприємства), які здійснюють закупівлю у визначеному порядку. При цьому замовником вважається суб'єкт, тендерний комітет якого проводить процедуру закупівлі та який одночасно укладає з переможцем договір про закупівлю. Виконавцем (постачальником) може бути переможець процедури закупівлі, тобто учасник, тендерна пропозиція якого в результаті оцінки визнана найкращою та акцептована. Закон передбачає умови, за яких виконавцю може бути відмовлено в участі у закупівлі. Так, замовник може вимагати від виконавця надання інформації відносно його відповідності визначеним кваліфікаційним вимогам (наявність відповідної ліцензії, наявність коштів, обладнання і працівників певної кваліфікації, виконання аналогічних договорів і т.п.), і, якщо виконавець не відповідає таким вимогам чи надає недостовірну інформацію, замовник відхиляє його пропозицію про участь в процедурі закупівлі. Вітчизняні та іноземні виконавці приймають участь в закупівлі на рівних умовах. Разом з тим, з метою захисту вітчизняного ринку Закон зобов’язує замовників надавати перевагу тендерним пропозиціям, які подані вітчизняними виробниками, зокрема шляхом застосування преференційних поправок ціни.

Для координації закупівлі товарів, робіт і послуг Кабінет Міністрів України призначає спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади. Таким органом до 17 березня 2006 р. було Міністерство економіки України. Відповідно до змін, які були внесені до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт, послуг за державні кошти» 15 грудня 2005 р. функції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації закупівель перейшли від Мінекономіки до Антимонопольного комітету. Функції державного нагляду, контролю і координації розпорошились між Верховною Радою України, Кабінетом Міністрів України, Антимонопольним комітетом України, Рахунковою палатою, Державною контрольно-ревізійною службою України, Державним казначейством України, Міністерством аграрної політики України, Держкомстатом, правоохоронними органами в межах компетенції, визначеної Конституцією України та Тендерною палатою України як спілкою громадських організацій. На нашу думку, перенесення функцій спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань координації державних закупівель на Антимонопольний комітет не узгоджується із його правовим статусом і наділяє останній невластивими функціями згідно із Законом України від 26 листопада 1993 р. «Про Антимонопольний комітет України» [8]. Крім того, дублюються функції між суб’єктами контролю у сфері державних закупівель щодо надання погоджень при обмеженій кількості учасників торгів, розгляді скарг учасників торгів, контролю за дотриманням законодавства, складання протоколів про адміністративні правопорушення.

Для безпосереднього здійснення процедур закупівлі відповідно до Закону замовником призначається тендерний комітет з числа спеціалістів.

Не можна залишити поза увагою положення розділу VII Закону „Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”, яким передбачено, що оскарження дій замовника з приводу порушення ним процедури закупівлі здійснюється в адміністративному порядку. Проаналізувавши дані положення, можна зробити висновок про відсутність відповідного механізму захисту суб’єктів господарювання від неправомірних дій державних органів. Ст. 37-1 Закону відповідно до змін, внесених Законом України «Про внесення змін у Закон України «Про закупівлю товарів, робіт та послуг за державні кошти» та інших законодавчих актів України» від 15 грудня 2005 р. передбачає оскарження процедур закупівель, рішень, дій або бездіяльності замовника в судовому порядку з урахуванням особливостей, визначених цією статтею. Проте будь-які питання стосовно прав та обов’язків позивачів при поданні позову до суду мають визначатися процесуальним законодавством.

Разом з тим, вказаний Закон ніяким чином не узгоджується із Законом України „Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб”, не наслідує і юридично не відміняє його. На перший погляд, може скластися враження, що в