РОЗДІЛ 3. ВИКОНАННЯ І ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ СТОРІН ЗА ДОГОВОРАМИ ПОСТАВКИ ТОВАРІВ ДЛЯ ДЕРЖАВНИХ ПОТРЕБ

3.1. Виконання договірних зобов’язань, що випливають з договору поставки товарів для державних потреб

Не можна не погодитись із твердженням М.М. Сібільова про те, що цінність зобов’язання полягає у його виконанні, тобто у вчиненні боржником на користь кредитора певних дій або в утриманні від певних дій, що становлять предмет виконання зобов’язання. За своєю юридичною природою ці дії є нічим іншим, як правочином, а тому на них поширюються загальні правила, закріплені в ЦК, у тому числі і правила щодо форми правочину (ст. ст. 205 – 209 ЦК) [110, с.388].

Отже, зобов’язання, що виникло і діє, породжує для однієї сторони (кредитора) право вимагати, а для іншої (боржника) – обов’язок виконати певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або ж утриматися від неї. Як зазначав Д.І. Мейер, найближча і найзагальніша дія зобов’язання полягає в обов’язку боржника надати задоволення за зобов’язанням і виконати його [89, с.324]. Дії, які мають бути вчинені одним учасником зобов’язання на користь іншого, іменують предметом зобов’язання [109, с.643]. Слід погодитись із запропонованим Т.В. Боднар визначенням поняття виконання договірного зобов’язання як сукупності фактичних та/або юридичних дій (у певних випадках – утримання від дії) сторін зобов’язання, спрямованих на реалізацію (здійснення) передбачених договором або законом їх суб’єктивних прав і обов’язків задля досягнення економічної і юридичної мети зобов’язання. Вчена зазначає, що виконання зобов’язання є тим кінцевим результатом, якого бажали досягти сторони, укладаючи договір. Виконання, проведене належним чином, припиняє зобов’язання, тому для боржника досить важливим моментом у виконанні зобов’язання є підтвердження його виконання [47, с.11].

Виконання договору є процесом, тобто системою послідовних дій [67, с.15]. У цьому процесі виділяють три основні стадії виконання договору: 1) організаційна стадія; 2) матеріальна стадія; 3) техніко-юридична стадія [99, с.471-473; 67, с.15]. На думку О.О. Красавчикова, організаційна стадія виконання вміщує інформаційні дії як боржника, так і кредитора. Перший пропонує виконання, а другий інформує про готовність прийняти виконання. Матеріальна стадія виконання договору включає в себе взаємні дії: надання виконаного однією стороною і прийняття предмету виконання іншою стороною. Порядок виконання зобов’язань і вимоги, які ставляться при цьому, залежать від характеру даного зобов’язального правовідношення, особливостей його змісту, об’єкта тощо. Суть техніко-юридичної стадії полягає у перевірці виконаного за кількістю і якістю, а також у документальному підтвердженні факту виконання. Особа, що приймає виконання, зобов’язана надати іншій стороні відповідний документ. Необхідно пам’ятати, що виконання зобов’язання припиняє його дію для зобов’язаної сторони (боржника). Але доки у зобов’язаної сторони немає підтвердження про виконання зобов’язання, вона в юридичному сенсі продовжує залишатися боржником, навіть якщо фактично свої зобов’язання виконала. В цілому ж зобов’язання продовжує існувати до виконання всіх дій другою стороною договору (кредитора) [99, с.471-473].

Виконання договірного зобов’язання здійснюється під впливом дії принципів, які можна звести до трьох груп:

У радянській юридичній науці досить глибоко досліджувались питання про перелік та співвідношення цих принципів. При цьому найбільш дискусійною була і залишається проблема співвідношення принципів реального та належного виконання. З цього приводу було висловлено дві протилежні точки зору. Одна з них зводиться до того, що виконання в натурі є складовою частиною належного виконання [78, с.16]. Протилежна точка зору була висловлена О. В. Венедиктовим, який вважав, що належне виконання – частина реального виконання [58, с.164]. Особливу позицію зайняв О.С. Йоффе, на думку якого принцип реального виконання є загальним. На стадії нормального розвитку зобов’язання цей принцип передбачає належне виконання, а після допущеної боржником несправності – виконання в натурі [72, с.64]. Цікавою з цього приводу є позиція Т.В. Боднар, яка, аналізуючи відносини, пов’язані з виконанням зобов’язання в натурі, з точки зору дії принципу реального виконання зазначає, що зі змісту ст. 622 ЦК випливає кілька положень, які є принципово важливими для з’ясування змісту реального виконання. По-перше, вимога щодо виконання зобов’язання в натурі стосується лише випадків порушення зобов’язання боржником і застосування до нього заходів майнової відповідальності, і вже з цієї причини не може розглядатися як принцип виконання зобов’язання в тих випадках, коли зобов’язання виконується належним чином. По-друге, на відміну від ст. 208 ЦК УРСР, яка не лише прямо встановлювала, що зобов’язання повинно бути виконано в натурі, але і передбачала наслідки такого невиконання (ч. ч. 2-4 ст. 208 ЦК УРСР), в чинному ЦК України подібні норми відсутні. По-третє, із загального правила, встановленого ч. 1 ст. 622 ЦК України щодо виконання зобов’язання в натурі, зроблено кілька винятків, які виключають його застосування. Зазначені обставини, на думку вченої, спростовують дію принципу реального виконання. З урахуванням цього виконання зобов’язання в натурі має розглядатись не як принцип виконання зобов’язання, а як один із принципів, на якому базується застосування заходів цивільно-правової відповідальності, а точніше – принцип співвідношення відповідальності і виконання зобов’язання в натурі. Зміст цього принципу полягає в