Є також ряд сучасних українських науковців, які визначають господарський договір як особливий інститут господарського права. До них належить, зокрема, О.А. Беляневич, яка пропонує наступне визначення поняття «господарський договір»: «Господарський договір є заснованим на згоді сторін і зафіксованим у встановленій законом формі зобов’язанням між суб’єктами господарювання, суб’єктами організаційно-господарських повноважень, негосподарюючими суб’єктами – юридичними особами, змістом якого є взаємні права і обов’язки сторін у галузі господарської діяльності» [42, с.62]. В.С. Мілаш вважає, що нині є всі підстави для виділення на нормативному рівні «підприємницького (комерційного) договору», який являє собою використання відомих нам договірних форм або різноманітних комбінацій з їх елементів у нових ринкових умовах, котрим властива низка правових особливостей, за якими вони й відрізняються від господарських некомерційних та підприємницьких (споживчих), а також загальноцивільних договорів. На думку вченої, підприємницький (комерційний) договір є поняттям, яке охоплює договори, що укладаються суб’єктами підприємницької діяльності у зв’язку із здійсненням останньої [90, с.20].

На наше переконання, не можна погодитися з думкою вчених про те, що господарський (підприємницький) договір – це цивільно-правова категорія, і в ньому поєднуються як загальні ознаки, властиві будь-якому цивільно-правовому договору, так і особливі риси, які характерні тільки йому. До таких рис можна віднести: суб’єктний склад (суб’єктами цього договору є юридичні або фізичні особи, зареєстровані у встановленому порядку як суб’єкти підприємницької діяльності); зміст підприємницького договору становлять умови, за якими передаються товари, виконуються роботи або надаються послуги з метою здійснення підприємницької діяльності або для інших цілей, не пов’язаних з особистим (сімейним, домашнім) споживанням; для деяких видів цих договорів може встановлюватися окремий порядок їх укладення (підписання), обліку та реєстрації; певними особливостями можуть характеризуватися порядок виконання або умови відповідальності сторін [83, с.25-26]. Тут не можна не згадати Г.Ф. Шершеневича, який зазначав, що кожен договір вже в силу того, що він договір, який породжує зобов’язання, передбачає застосування загальної частини зобов’язального права, а в силу того, що він - правочин, - застосування загальної частини цивільного права [112, с.61].

Ми вважаємо, що господарський договір виступає як самостійний договірний інститут господарського права, а не як різновид цивільного права. На розвиток даного положення варто зауважити, що договори на поставку товарів для державних потреб укладаються державними замовниками із суб’єктами господарської ,зокрема, підприємницької діяльності усіх форм власності (резиденти або нерезиденти), які виготовляють чи поставляють товари для задоволення пріоритетних державних потреб, то в такому разі вони мають ознаки господарського договору згідно зі ст. 179 Господарського кодексу України (далі - ГК) [2].

У правовій науці також існують різні точки зору з приводу юридичної природи державного контракту. Так, наприклад, А.П. Альохін і Ю.М. Козлов підкреслюють, що «державні контракти (договори) як правові форми реалізації державних замовлень мають ту особливість, що поєднують в собі елементи адміністративно-правового і цивільно-правового договорів» [40, с.68]. А. Демін зазначає, що при укладенні державного контракту взаємовідносини між державою – замовником і громадянським суспільством особливі. Це зовнішнє державне регулювання певної сфери управління з використанням договірного методу, де засобом державного управління виступає державний контракт, при укладенні якого державний орган діє як суб’єкт публічного права на основі норм адміністративного права, його правовий статус визначається компетенцією [68, с.153].

Такий підхід характерний для французької доктрини адміністративного договору, відповідно до якої договори на поставку товарів або рухомого майна, які укладаються державною адміністрацією, можуть розглядатись як адміністративні тільки в тій мірі, в якій вони відповідають звичайним критеріям адміністративного договору, – це наявність в якості однієї із сторін уповноваженого державного органу, публічно-правова мета або тісний зв’язок предмету договору з діяльністю суспільних служб, наявність інших елементів, які виходять за рамки приватного права, адміністративно-правова підсудність спорів [57, с.183].

В.М. Годунов обґрунтовує протилежну точку зору і зазначає, що «державний контракт на поставку товарів, виконання робіт або надання послуг для державних потреб є угодою сторін і повністю відповідає поняттю цивільно-правового договору. В державному контракті як в цивільно-правовому договорі немає (і не може бути) адміністративно-правових елементів. Разом з тим, умови державних контрактів, так як і інших цивільно-правових договорів, можуть мати майновий або організаційний характер. Тому можна вести мову про наявність в державних контрактах (договорах) майнових і організаційних елементів» [60, с.12].

Таку ж точку зору висловлює і В.Г. Олюха, зазначаючи, що для зобов’язальних відносин, які виникають на основі державного замовлення, характерними ознаками є: відсутність підпорядкованості між учасниками, рівноправність та в цілому єдиний правовий рівень для них, хоча тут є свої особливості, що зумовлені специфікою правовідносин, де одна із сторін договору – держава [96, с.6].

Отже, можна зробити висновок про те, що державний контракт за своїм змістом являє собою господарсько-правовий договір із специфічними рисами. Ці специфічні риси не виводять його за рамки господарсько-правового договору.

Державний контракт – це загальне, родове поняття, яке проявляється в різних договірних формах [86, с.14]. В.М. Годунов також зазначає, що державний контракт на поставку товарів, виконання робіт або надання послуг для державних потреб як окремий тип договору чи різновид певного договору не існує. Внаслідок багатозначності предмету державних потреб і обумовленої ним різноманітності правових форм відносин по їх забезпеченню державні контракти на поставку товарів, виконання робіт чи