Слід підкреслити, що з точки зору права не має різниці чи працює особа за трудовим договором на державному підприємстві, установі, чи у приватного власника. Всі наймані працівники мають однаковий статус, і будь – який власник зобов’язаний додержуватись всіх правил і гарантій щодо них, передбачених законодавством про працю .

Трудовий договір повинен укладатись на підставі принципу свободи та добровільності вибору роботи, а тому це добровільна угода між працівником та підприємством. А тому ніхто не може бути примушений виконувати певну роботу без добровільної на те згоди самого працівника . Це є одна з гарантій яка забезпечується державою для громадян, які вступають у трудові відносини з підприємствами усіх форм власності .

У науці трудового права трудовий договір розглядаєть-ся як юридичний факт, що виступає основою виникнення, зміни і припинення трудових правовідносин; як елемент трудового правовідношення, що розкриває свій зміст у взаєм-них суб'єктивних правах і обов'язках його сторін; як право-вий інститут в системі трудового права.

Предметом трудового договору виступає жива праця, інак-ше кажучи, процес праці. Це означає, що працівник зобов'я-зується виконувати певну роботу або займати певну поса-ду на підприємстві, а власник або уповноважена ним адмініс-трація зобов'язується забезпечити його цією роботою, нада-вати засоби виробництва, обладнання, прилади, механізми, приміщення, сировину, матеріали, комплектуючі деталі, дава-ти вказівки, конкретні завдання. Власник має право доручи-ти працівнику виконати будь-яке завдання в межах тієї роботи, яка обумовлена трудовим договором. Предметом ци-вільного договору про працю виступає матеріалізований ре-зультат праці або завдання одноразового характеру.

Істотною відмінністю трудового договору від цивільно-правового є глибока соціальна природа трудового договору, яка виявляється в його більш широкому соціально-правово-му змісті. Уклавши трудовий договір, власник не тільки використовує працю працівника, але і приймає на себе зобо-в'язання по наданню певних гарантій, пільг, а також по участі в соціальному забезпеченні працівника. Переважно трудові відносини найманих працівників ви-никають на основі одного юридичного факту — трудового договору.

Сторонами трудового договору виступають роботодавець і найманий працівник. На стороні роботодавця стороною ви-ступає власник або уповноважений ним орган чи фізична особа (ст. 21 КЗпП).

Умови трудового договору можуть бути обов’язковими, і факультативними, тобто необхідні та додаткові.

Обов’язковими умовами вважаються такі, без яких трудовий договір не може бути визнано укладеним. До них відноситься взаємне волевиявлення сторін про прийняття –влаштування працівника на роботу, визначення трудової функції працівника, встановлення моменту початку виконання роботи.

Громадяни добровільно обирають види діяльності, які не заборонені законодавством, у тому числі й не пов’язані з виконанням оплачуваної роботи, а також професію, місце роботи відповідно до своїх здібностей. Примушення до праці в будь-якій формі не допускається. Добровільна незайнятість громадян не є підставою для притягнення їх до адміністративної чи кримініальної відповідальності.

Але неможливо розібрати весь набір трудових відносин трудового договору, які використовуються у практиці. Чим специфічній умови праці на підприємстві, тим більш подробиць потребує складання трудового договору. Але саме головне не включати в договір умови, суперечних трудовому законодавству и ті, що погіршують положення працівника по порівнянню з ним. Якщо ж докладніше будуть внесені умови в трудовий договір, то договір породжує права та обов’язки сторін, за винятком прав та обов’язків, які є недійсними з юридичної точки зору.

Список використаної літератури

1. Конституція України 28 червня 1996 р;

2. Кодекс законів про працю України від 10.12.71. – Бюлетень законодавства і юридичної практики України. – 2004. - № 1. – Із. змін. від 16.01.2003; 06.02.2003; 20.03.2003; 15.05.2003; 10.07.2003; 11.05.2004; 21.10.2004; 22.10.2004.

3. «Про відпустки» Закон України від 15.11.96. – ВВРУ. – 1997. - № 2. – Із змін. від 02.11.2000; 06.02.2003; 10.07.2003; 22.10.2004.

4. «Про внесення змін до Кодексу законів про працю» Закон України від 24 грудня 1999 р. // Урядовий кур’єр. – 2000. - № 5. – 13 січня.

5. «Про зайнятість населення» Закон України від 1 березня 1991 р.

6. «Про державну службу» Закон України від 16 грудня 1993 р.

7. Правові пропозиції ВСУ щодо розгляду судами окремих категорій цивільних прав // Бюлетень законодавства і юридичної практики України. - № 8. – с. 212.

8. Про практику розгляду судами трудових спорів. Постанова Пленума ВСУ від 06.11.92. - № 9. – Сборник постановлений Пленума ВСУ (1963 – 1997). – Сімферополь «Таврия», 1998. – с. 711 – Із змін. від 25.05.98.

9. Шведський Закон «Про забезпечення зайнятості» від 24.02.82 р.

10. Указ Президії ВРСРСР «Про умови праці тимчасових робітників і службовців» від 24 вересня 1974 р. – Відомості ВРУРСР. – 1974. - № 40. – ст. 662.

11. Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах і організаціях №58 від 29 липня 1993 р., затверджена наказом Мінпраці України, Мін’юсту України, Мінсоцзахисту України. Із змін. внесеними наказом №29 від 26 березня 1996 р.

12. Положення про умови праці надомників, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і Секретаріату ВЦРПС // 275/ 17 – 99 від 29 вересня 1981 р. Бюлетень Держкомпраці СРСР. – 1982. - №6.

13. Постанова Кабінету Міністрів України від 20 грудня 1995 р. (ЗПУ. – 1994. - №4. – ст. 101).

14. Указ Президента України «Про заходи по реформуванню системи підготовки спеціалістів і працевлаштування випускників вищих навчальних закладів» від 23 січня 1996 р. №77/96 в редакції Указу від 16 травня 1996 р. №342 / 96 (Урядовий кур’єр. – 1996. – 25 січня).

15. Положення про сприяння в працевлаштуванні випускників державних вищих навчальних і