політичної оцінки поведінки особи, що вчинила протиправну (а отже, і суспільно-небезпечну) дію. “Але суб'єктивне відношення правопорушника до вчиненої ним дії (і до можливому результату), з одного боку, і негативної оцінки правопорушення в цілому - з іншого, - підкреслює Г.К. Матвєєв, - не можна відриватися одне від другого. При вирішенні питання про відповідальність правопорушника приймаються до увагу обидва ці моменти. Важливо відзначити, що момент оцінки (осуду) правопорушення проходить завжди подвійну стадію: абстрактну, коли держава виражає своє негативне відношення до протиправного вчинку в законі (наприклад, до хуліганства чи до заподіяння збитку однією особою іншій), і конкретну, коли суд або інший державний орган засуджує визначене правопорушення, зроблене даною особою. І закон, і суд, засуджуючи ці антигромадські дії, мають на увазі визначений психічний зв'язок їх з особою, що зробила ці дії; останні є плодом її свідомості і волі. Іншими словами, винними визнаються завжди тільки протиправні дії” [47, с.187].
О.С. Йоффе, навпаки, думав, що свідомість протиправності не є обов'язковим елементом вини. Протиправна дія може бути вчиненою і при відсутності вини. Але винне правопорушення відрізняється від невинного. У невинному (випадковому) заподіянні збитків втілюється об'єктивна невідповідність зробленого вчинку вимогам закону, такий вчинок обмежує інтереси суспільства й окремих його членів. Однак він не включає в себе негативного відношення самого порушника до обмежених інтересів, тому що порушник не знав, не міг і не повинен був знати, що результат наступить. Коли ж він діє умисно, протиправний акт відбувається з визначенням психічних позицій: порушник або знає, що його дії викликають обмеження суспільних чи або особистих інтересів, або міг і повинен був знати і дійсно знав би про це, якби виявив належну турботу про обмеженні ним інтереси, а не виразив до них повної чи принаймні часткової зневаги. “Отже, завдяки провині правопорушення стає не просто неправомірним фактом, але і виражає визначене негативне відношення порушника до інтересів суспільства чи окремого громадянина” [50, с.128].
Значення вини як психічного відношення порушника до своєї поведінки і її результату О.С. Йоффе бачив у забезпеченні вирішення однієї з основних задач господарсько-правової відповідальності, а саме: “виховання людей у дусі відданості точного і неухильного дотримання законів, дбайливого відношення до власності, дисципліни праці. У своїй виховній функції, - підкреслював О.С. Йоффе, – міри господарсько-правової відповідальності і звертаються в першу чергу проти винних - тих, хто, роблячи правопорушення, знали або могли і повинні були знати, які наслідки здатні викликати їхні дії, але, зневажаючи суспільними інтересами, не відмовилися від таких дій” [50, с. 344]. У противному випадку він може бути визнаний як такий, що спричинив збитки, але немає основ дорікати його в негативному відношенні до суспільства, а отже, і визнавати винним” [55, с. 130].
Правда, на відміну від Г.К. Матвєєва О.С. Йоффе, розглядаючи, зокрема, питання, зв'язані з різними формами вини, прагне примирити новоявлену концепцію психічного відношення порушника до своєї поведінки і її результату з традиційною цивілістикою. О.С. Йоффе звертає увагу на відмінність поняття вини в кримінальному і господарському праві, що полягає в тому, що “вина в праві господарському служить лише підставою, але не мірою відповідальності за збитки. Це означає, що для залучення до відповідальності потрібна вина, але при її наявності обсяг відповідальності залежить уже не від ступеня (ваги) вини, а від розміру збитків” .
Говорячи про форми вини, О.С. Йоффе відзначає, що умисел включає елемент наміру, а необережність - результат недотримання вимог уважності, дбайливості й обачності, дотриматися які було необхідно для виконання зобов'язання. При необережності відсутнє конкретне, але мається абстрактне передбачення можливості шкідливих наслідків. Але в той же час О.С. Йоффе думає, що у випадках, коли конкретна особа, володіючи великим досвідом і високою кваліфікацією, могла б дотриматися набагато більш високих вимог, і якщо воно цього не зробила, але хоча не були порушені звично пропоновані загальні вимоги, її варто визнати винною. Навпаки, при таких виняткових обставинах, коли через непідготовленість порушник не міг дотриматися навіть зазначених загальних вимог, якщо саму цю непідготовленість не можна поставити йому за провину, мова може йти про звільнення від відповідальності .
Більш послідовною представляється позиція тих авторів, що призивали при визначенні такої форми вини, як необережність, обмежитися об'єктивним критерієм, коли відповідні вимоги пред'являються згідно з обов'язковим для учасників господарського обороту загальним масштабом поведінки. Наприклад, Х.І. Шварц і Л.А. Лунц говорили про вимоги, що можуть бути пред'явлені до учасника господарського обороту [36, с. 38], а Н.С. Малеін, маючи у вигляді юридичних осіб, пропонував використовувати такий критерій, як вимоги, здійсненні для підприємства [46, с.74].
Особливо виразна, що розгорнулася в юридичній літературі радянського періоду дискусія з приводу поняття вини стосовно до юридичних осіб. Саме тут свідома-вольова концепція поняття вини як психічного відношення порушника до своєї поведінки і її результату викликала найбільші сумніви. У роботах радянських правознавців висловлювалися самі різні позиції: від пояснень поняття вини юридичної особи через “психічне відношення” до допущених порушень з її боку чи з боку працівників її органів до категоричного неприйняття концепції “психічного відношення” до відповідальності юридичної особи.
Зокрема, Г.К. Матвєєв вказував, що, вирішуючи питання про відповідальність юридичних осіб, судові й арбітражні органи не повинні випускати з поля свого зору суб'єктивну сторону допущених правопорушень, “тобто суб'єктивне відношення конкретних осіб до своїх протиправних дій і їх шкідливих наслідків незалежно