Обмовки, встановлені у статті 64 Конституції України, передбачають ці випадки при загальному принципі заборони будь-яким органам державної влади і місцевого самоврядування, їх посадовим особам обмежувати конституційні права і свободи громадянина України.

Принципи обмовки в Конституції України належать до найбільш важливих і загальновизнаних у конституційному праві. Вони вимагають регулювання відносин держави і громадян тільки на рівні Основного Закону. Це означає також, що законодавчій орган - Верховна Рада України - питання, які стосуються прав громадян, не може делегувати або передавати для вирішення будь-яким органам виконавчої влади і місцевого самоврядування.

Конституційне встановлення має усунути ще досі наявну в нашій країні практику обмеження прав і свобод громадянина, яка трапляється в законах, а більшою мірою - у правових актах, що видаються органами виконавчої влади різного рівня. Воно також унеможливлює колізії щодо регулювання громадських прав і свобод у різних законодавчих актах. У цьому підході міститься суттєва загальна конституційна гарантія прав і свобод громадянина, які визначаються державою як безпосередньо-діючі і становлять суть застосування законів, діяльності законодавчої та виконавчої влади, місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя, що закріплюються в нормах Конституції України.

1.2. Інститут громадянства

Становище індивіда в суспіль-стві, відображене і закріплене в основ-ному законі, визначається як консти-туційний статус особи. Його зміст на-самперед виявляється в інституті гро-мадянства, принципах і власне кон-ституційних правах і свободах.

Сучасне поняття громадянства історично пов'язане з французькою революцією XVIII ст. Політико-правова концепція «вільного громадяни-на» прислужилася обґрунтуванню ліквідації феодального ладу, розвит-ку нових політичних та економічних відносин. Ця концепція заступила категорію підданства, яка за часів феодалізму позначала васальні відно-сини залежності окремого індивіда від держави, персоніфікованої в особі монарха. В наші дні категорія під-данства іноді застосовується в дер-жавно-політичній практиці країн з монархічними формами правління. В розвинутих країнах за своїм юридич-ним значенням вона практично не відрізняється від громадянства і, по суті, лише фіксує відповідну форму правління.

Громадянство є засобом інституціоналізації принципів взаємовідно-син держави і особи. Стан громадян-ства створює взаємні права і обов'яз-ки. Держава поширює свою владу на громадянина як на своїй території, так і поза її межами, і може вимагати від нього виконання певних дій. Вод-ночас громадянин може претендувати на захист своїх законних інтересів з боку держави або на їх захист від протизаконних дій самих державних ор-ганів. Тільки на основі громадянства особа наділяється всією повнотою кон-ституційних прав і свобод. Зокрема, стан громадянства визначає обсяг її правоздатності у сфері відносин владарювання.

Найбільш поширеним у зарубіжній юридичній науці є визначення громадянства як особливого правового зв'язку між особою і державою, що породжує для них взаємні права і обов'язки. Конституційна теорія і прак-тика розрізняє дві сторони громадянства — державно-правову і міжнарод-но-правову. У сфері міжнародно-правових відносин прийнято вживати термін «державна належність», який означає, що між особою і державою існує юридичний зв'язок особливого характеру, але при цьому особа мо-же і не бути громадянином. Особа, зв'язана державною належністю, політичне підвладна відповідній державі і має право на міжнародно-пра-вовий захист з її боку. Але якщо ця особа не є громадянином, держава не зобов'язана гарантувати їй права і свободи у повному обсязі [14; 152с.].

Поняття державної належності є ширшим за громадянство. Законо-давство може визначати різні рівні такої належності, віднесені до різних ка-тегорій населення. Це, зокрема, має місце у Великобританії щодо населення її нинішніх і колишніх залежних територій, яке з тих чи інших причин збе-регло відповідний правовий зв'язок. Разом з тим для повноправних громадян державна належність не створює додаткових прав і обов'язків. У цьому ви-падку зміст понять державної належності і громадянства збігається.

Подібний дуалізм стану громадянства відомий праву розвинутих країн, хоч у теорії терміни «громадянство» і «державна належність» розрізняють не завжди. У будь-якому випадку зміст цих термінів пов'яза-ний з юридичне встановленими правами й обов'язками, з певним співвідно-шенням між особою і державою, яке у конкретних випадках може бути різним. Водночас треба підкреслити, що для визначення самого сенсу гро-мадянства важливим є не тільки сполучення прав і обов'язків особи і дер-жави, а й наявність у особи (громадянина) окремих, конкретних прав, яки-ми є політичні права і передусім виборче право. Останнє довгий час взагалі розглядалось як своєрідна ознака наявності стану громадянства.

Характеризуючи поняття громадянства, слід також вказати на сталість відповідного правового зв'язку, що виникає між особою і держа-вою. Така сталість існує у просторі і в часі. У просторі вона насамперед ви-являється в тому, що стан громадянства зберігається за особою і в разі виїзду її за кордон. Разом з тим деякі зумовлені цим станом права і обов'яз-ки особи під час її перебування за кордоном фактично не реалізуються. Це не означає, однак, що особа втратила такі права. Окремі ж права та обов'яз-ки особи реалізуються саме під час її перебування за кордоном.

Сталість громадянства виявляється в його безперервності. Безпе-рервність громадянства означає його наявність з моменту набуття і до мо-менту припинення. Зміст стану громадянства рухливий і залежить від змісту відповідного законодавства, хоча сам стан при цьому залишається незмінним. Разом з тим ця незмінність не означає нерозривності грома-дянства. Сталість громадянства є головною ознакою, яка відрізняє його від правових зв'язків, що виникають між державою та іноземцями, які постійно або тимчасово мешкають на її території.

Рисою громадянства звичайно вважається також те, що воно грун-тується на фактичному зв'язку особи і держави. Але ця риса не