1848). Деякий час існувала конфедерація Сірії та Єгипту (лютий 1958 — вересень 1961), які об'єдналися під назвою Об'єднана Арабська Республіка (ОАР), декілька раз робилися спроби утворення конфедерації Єгипту і Лівії, тепер привертає увагу правовий статус Європейського Союзу, котрий після підписання 17 червня 1997 р. Амстердамського договору вступив у стадію, яка перевищує загальноприйняте уявлення про конфедерацію [Відповідно до Преамбули Договору про Європейський Союз від 7 лютого 1992 р. (Маастрихтський договір) сторони взяли собі за мету створення "єдиної інституціональної структури", єдиного громадянства, єдиної валюти, єдиного внутрішнього ринку тощо]. Проте члени Європейського Союзу повною мірою зберігають свою міжнародну правосуб'єктність [Лукашук називає Європейський Союз "наднаціональною організацією". Див.: Лукашук, Й.Й. Указ. соч. — С. 8].
Унії — розрізняють особисті й реальні. Особисті унії — це дві або більше держави, котрі об'єднані під егідою одного монарха. При цьому члени унії не складають якого-небудь реального об'єднання і залишаються самостійними суверенними державами. Така унія може виникнути під час одруження членів монархічного дому і принесення у придане державної території, яка має самостійний статус. Оскільки підданство — інститут монархічної держави, особи, які мешкають в державах, що складають унію, мають одне підданство. Л. Оппенгейм наводить приклади особистих уній:
Нідерланди і Люксембург (1885-1908), Великобританія і Ганновер (1714-1837) та ін. Сьогодні такі унії не існують.
Реальна унія відрізняється від особистої тим, що крім спільного монарха тут має місце реальне об'єднання держав, у результаті чого виникає один суб'єкт міжнародного права. Члени реальної унії можуть укладати окремі міжнародні договори, але, як правило, договори укладає унія в цілому. Якщо члени особистої унії теоретично можуть навіть воювати один з одним, то в реальній — це виключено. Реальними уніями були польсько-литовська, відома також як Люблінська (укладена у 1569 p.), Швеції і Норвегії (1814-1905), Австро-угорська (утворена у 1723 р., розпалася після першої світової війни у 1918р.).
Розділ 4. Обмеження міжнародної правосуб'єктності
Сучасне міжнародне товариство залишило у минулому всі форми обмеження державного суверенітету і, таким чином, міжнародної правосуб'єктності. Навіть там, де зберігаються юридичне архаїчні форми відносин, вони не відповідають фактичним обставинам. Це стосується відносин сюзеренітету, протекторату, васалітету тощо. Але слід пам'ятати, що перелічені форми існували ще на початку століття і відмирали поступово — в основному, наприкінці другої світової війни.
Відносини васалітету, наприклад, існували між Великобританією і численними індійськими князівствами ще на початку нинішнього століття. За наданням одному з правителів — Чанг-Бхакару 23 грудня 1905 р. Санада (грамоти) останній визнавався "васальним правителем" держави і йому дозволялось управляти державою під повним контролем віце-короля. Правитель повинен був сплачувати дань у певній сумі. Як зазначалось у Санаді, правитель "як і раніш" не користувався правом розроблення і видобування золота, срібла, вугілля і алмазів, тому що "всі вони є власністю Британського уряду". Щодо ловлення слонів, то це дозволялося "Вам персонально як особиста послуга, але цей дозвіл може бути взятий назад, як тільки це виявиться бажаним" [Международное право в избранных документах. — М.: ИМО, 1957. — Т. 1. — С. 72-73]. Такі відносини Великобританії з індійськими князівствами формально тривали до 1947 р.
Васалітет визначається як один з видів міжнародного опікування, і в міжнародних відносинах держава-сюзерен повністю або у найважливіших справах представляє васальну державу [Оппенгеим Л. ;Указ. соч. — С. 181]. Відносини васалітету визначалися договорами, і нерідко траплялися випадки більш самостійного стану васальної держави. Так, Єгипет, хоча і був васалом Туреччини, мав право укладати міжнародні договори. Відносини васалітету в нинішній час не збереглися.
Протекторат — це відносини між державами, котрі визначаються договором, яким слабка держава віддає себе під захист сильної. Звичайно, формула "віддає себе під захист" вимагає коректування, тому що на практиці вона ніколи не здійснювалася добровільно, а була результатом завоювання або іншого насильницького заволодіння. Для протекторату, на відміну від васалітету, характерним є те, що держава, яка протегується, "у деяких відносинах" зберігає свою міжнародну правосуб'єктність або принаймні у ряді випадків здатна її реалізувати. Мабуть, найбільш яскравим його прикладом служать відносини між Італією і Ватиканом, між Францією і Монако, а до найостаннішого часу — між Францією та Іспанією, з одного боку, і Андоррою — з іншого.
Правовий статус Ватикану слід поділити на періоди. До 1870 р. Ватикан був самостійною державою поряд з іншими державами Апеннінського півострова. Після об'єднання Італії Ватикан увійшов до складу цієї країни і втратив міжнародну правосуб'єктність. З приходом до влади фашистів Муссоліні відчув необхідність підтримки такої міцної сили, якою був і залишається дотепер католицизм. Це примусило його відновити державність Ватикану, що було здійснено укладенням конкордату 1929 р. Італія визнавала суверенітет Ватикану, а Ватикан заявляв, що не бажає брати участі у "світському суперництві між іншими державами... за винятком випадку, коли сторони звернуться з сумісним закликом до миротворчої місії Святійшого престолу". Ватикан оголосив себе нейтральною і недоторканною територією. Хоча конкордат 1929 р. був замінений у 1984 p., основні положення статусу Ватикану не змінились. У міжнародному праві не виникає сумнівів щодо природи міжнародної правосуб'єктності Ватикану як італійського протекторату. Таке самообмеження дало можливість Ватикану брати участь у міжнародних відносинах лише у тій частині, яка стосується положення католицької церкви у світі. Разом з тим Ватикан брав участь у Конференції РБСЄ в Гельсінкі й підписав її документи. У міжнародному праві дотепер не існує визначеності лише в тому, хто є суб'єктом міжнародного