Проблеми правонаступництва виникають при зміні соціального ладу, при роз'єднанні або об'єднанні держав і вирішують питання, пов'язані з переходом права власності на майно, зобов'язання, у тому числі зобов'язання за договорами, територію або архіви держави-попередника.

1.1. Лукашук вважає, що правонаступництво пов'язане з територією і не пов'язане зі зміною чисельності населення або організацією влади [35]. Між тим, для вітчизняного міжнародного права проблема правонаступництва мала значний інтерес у зв'язку з відмовою радянського уряду від визнання концесій, уплати царських боргів, і ця відмова безпосередньо пов'язувалась зі зміною соціальної сутності утвореної у 1917 р. влади, а не з територією. "Всі державні позики, — йшлося в Декреті ВЦВК від 28 січня 1918 p., — укладені урядами російських поміщиків і російської буржуазії... анулюються (скасовуються) з 10 грудня 1917 р." (п. 1). У п. З цього Декрету проголошувалось "безумовне і без усяких винятків" анулювання всіх іноземних позик [36]. Цей принцип у свій час був проголошений також Сполученими Штатами Америки при прийнятті XIV поправки до конституції, де сказано: "...ані Сполучені Штати, ані який-небудь із Штатів не будуть брати на себе зобов'язання і оплачувати борги чи зобов'язання, укладені для підтримки заколоту або бунту проти Сполучених Штатів, або оплачувати винагороду по претензіях за втрату чи звільнення якого-небудь раба; всі такі борги, зобов'язання і грошові претензії будуть визнаватися незаконними і недійсними" [37].

"Ніким ніколи не стверджувалось. — писав Л. Оппенгейм, — що до наступника переходять всі права і обов'язки попередника. Але встановивши, що мало місце наступництво, автори пробують вивести з цього певні наслідки і вияснити, які права і обов'язки переходять до наступника і які не переходять" [38].

Правонаступництво держав визначається як заміна однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини якої-небудь території (п. 1. "Ь" ст. 2 Віденської конвенції про правонаступництво держав стосовно договорів).

У доктрині виходять з існування повною правонаступницгва (практиці майже невідомого); часткового, котре зустрічається найчастіше, і повної відсутності правонаступництва, що йменується tabula raga. Хоча іноді на водять приклади останнього, насправді найчастіше йдеться про часткове правонаступництво.

При повному правонаступництві суб'єкті міжнародного права бере на себе всі борги й активи свого попередника. При частковому — відбувається відбір зобов'язань і прав, які визнаються. Так при утворенні Китайської Народної Республіки у ст. 55 Загальної Програми народної політичної консультаційної Ради Китаю було заявлено, що центральний народний уряд має вивчити договори й угоди, укладені урядом гоміндану і залежно від їхнього змісту визнати, анулювати, переглянути чи переукласти їх. Часткове правонаступництво було встановлено у ст. 254-257 Мирного договору між союзними державами і державами, що об'єднались, та Німеччиною (Версальському договорі) від 28 червня 1919 р. Як приклад відсутності право наступництва наводять роз'єднання Індії і Пакистану, коли Індія оголосила про прийняття на себе всіх боргів, котрі належать до території Пакистану, хоча обумовила можливість подальшого регресу до Пакистану.

Проблема правонаступництва вирішіться не за обсягом прав і обов'язків, котрі передаються, а швидше за все за об'єктом. У зв'язку з цим дві конвенції, що згадувались, стосувалися регулювання питань правонаступництва щодо договорів (Конвенція від 23 серпня 1978 p., беруть участь 13 держав, не набрала чинності) і Конвенція про правонаступництво держав щодо державної власності, державних архівів і державних боргів (від 8 квітня 1983 p., беруть участь 10 держав, не набрала чинності). Конвенція 1978 р. не поширює свою дію на договори, укладені "не в письмовій формі"; вона стосується тільки правонаступництва, основаного на міжнародному праві й особливо на принципах, викладених у Статуті ООН; вона не має зворотної сили і поширюється лише на правонаступництво, що виникло після її прийняття, але держави можуть заявити про намір додержуватися правил конвенції, навіть якщо підстави правонаступництва виникли до її прийняття. Якими б не були угоди держави-попередника і правонаступника, вони не стають обов'язковими для інших держав. Наслідки визначаються положеннями Конвенції.

Участь у договорі держави-наступника визнається встановленою, якщо наступник прямо або посередньо зробив про це заяву, така участь наступає з моменту правонаступництва. Датою правонаступництва визнається дата заміни державою-наступником держави-попередника у несенні відповідальності за міжнародні відносини щодо території, яка є об'єктом правонаступництва.

Конвенція не торкається встановленого режиму кордонів і самих кордонів, договорів стосовно користування територіями або обмежень щодо користування, суверенних прав кожного народу на природні багатства і ресурси.

Конвенція докладно регламенту? правовідносини щодо обов'язковості договорів для нової незалежної держави, у тому числі тих. що не набрали чинності, які підлягають ратифікації, застережень тощо. Зокрема, встановлено, що нова незалежна держава не зобов'язана зберігати в силі який-небудь договір лише тому, що він був чинним на території, яка була об'єктом правонаступництва. Правонаступник має право визнати для себе обов'язковою лише частину договору або зробити вибір між різними його положеннями. Держава-наступник може заявити про тимчасове застосування багато стороннього договору, хоча в певних випадках потрібна згода всіх держав, які домовляються, на таке застосування.

Відповідно до Конвенції 1983 р. перехід державної власності держави-попередника тягне за собою виникнення права у держави-наступника. Перехід виникає з моменту правонаступництва. Такий перехід здійснюється без компенсації. Він не торкається прав і майна третьої держави, яке в момент переходу правонаступництва знаходилося на території попередника. Обов'язком попередника є зберігання від пошкодження або знищення майна, яке переходить до наступника.

При переході частини території до наступника нерухома державна власність, котра знаходиться на