Відповідно до Закону України від 26.11.1993р. «Про Антимонопольний комітет України», ним у сфері інвестування вживаються заходи щодо попередження монополізації товарних ринків, в т. ч. шляхом контролю за економічною концентрацією, укладенням та виконанням угод між учасниками інвестування, що можуть завдати шкоди економічній конкуренції та ін.[5].

Згідно Закону України від 30.10.1996 р. «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є: формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних; здійснення державного регулювання в цій сфері; забезпечення захисту прав інвесторів на ринку цінних паперів шляхом застосування заходів щодо запобігання, а також щодо припинення порушень законодавства, застосування передбачених законом санкцій до порушників та ін.[7].

Відповідно до Закону України від 12.07.2001 р. «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» , до компетенції Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України входить: затвердження ліцензійних умов провадження діяльності з надання фінансових послуг і порядку контролю за їх додержанням, установлення обмежень на суміщення надання певних видів фінансових послуг, визначення у передбачених законом випадках порядку створення і використання резервних та інших фондів фінансових установ та ін.[8].

Ефективне вирішення комплексу завдань, які стоять перед вищеназваними установами, так само як і їх функціонування, вимагають державного фінансування. В умовах дефіциту державних коштів цей процес є нераціональним. А тому в сучасних умовах актуальним стає принцип переходу від кількості управлінських структур до якості управління інвестиційним процесом[36, с.314].

Головним в інвестиційному процесі має стати забезпечення оптимального використання наявних ресурсів при максимально можливих темпах зростання добробуту населення [20, с.380].

Таким чином, державне управління інвестиційною діяльністю здійснюється відповідними державними органами. Ними є органи виконавчої влади, які утворюють систему органів управління. Кожен з цих органів виконує покладені на нього законодавством спеціальні функції та завдання.

3.4. Захист інвестицій і гарантії прав суб’єктів інвестиційної діяльності

Нормальний розвиток інвестиційної діяльності передбачає не тільки визнання за суб’єктами певних прав, а й забезпечення їх належної правової охорони. Поняттям «охорона прав» охоплюється вся сукупність заходів, яка забезпечує нормальний хід реалізації прав. Поняття «охорона прав» включає засоби не тільки правового, а й економічного, політичного, організаційного та іншого характеру, спрямовані на створення необхідних умов для здійснення суб’єктивних прав. До правових засобів охорони належать усі заходи, за допомогою яких забезпечується як розвиток інвестиційних правовідносин у їх нормальному, непорушеному стані (наприклад, закріплення права та дієздатності суб’єктів, встановлення їх обов’язків), так і відновлення порушених прав та інтересів чи таких, що оспорюються.

Поряд із таким широким розумінням охорона прав застосовується у вузькому розумінні. І в цьому сенсі йдеться лише про ті передбачені законом заходи, що спрямовані на відновлення або визнання інвестиційних прав і захист інтересів при їх порушенні чи оспорюванні[58, с.250-251].

Однією з умов, які мають принципове значення для інвестора, є законодавчо закріплений державою (потенційним реципієнтом інвестицій) механізм захисту прав інвестора на незалежному міжнародно-правовому рівні, який передбачає можливість розгляду спорів і виконання рішень у справах за участі іноземних інвесторів і держави, а також у справах за участі іноземних інвесторів і національних суб’єктів господарювання[23, с.5].

Захист прав суб’єктів інвестиційної діяльності – це сукупність засобів, установлених законодавством, метою яких є відновлення порушених прав суб’єктів інвестиційної діяльності і застосування санкцій у відношенні порушників охоронюваних законом прав і інтересів[53, с.6].

Право на захист слід розглядати як передбачену можливість застосування управненою особою заходів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного чи оспорюваного її права[50, с.5]. Право на захист як реальна правова можливість виникає в набувача регулятивного права лише в момент порушення або оспорювання останнього й реалізується в межах охоронюваних правовідносин, що при цьому виникають. Як і будь-яке інше суб’єктивне право, право на захист включає, з одного боку, можливість здійснення уповноваженою особою власних позитивних дій і, з іншого боку, можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи. Право на власні дії суб’єкта інвестиційних правовідносин у даному випадку включає певні засоби впливу на порушника, наприклад, засоби оперативного впливу (оперативно-господарські санкції). Право вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи охоплює, в основному, засоби впливу, що застосовуються до порушника компетентними державними органами, до яких ця особа звертається за захистом порушених прав.

Предметом захисту є не тільки суб’єктивні права, а й охоронювані законом інтереси суб’єкта інвестиційних правовідносин. Суб’єктивне інвестиційне право та охоронюваний інвестиційний інтерес є дуже близькими правовими категоріями і досить часто збігаються. Але одночасно охоронюваний інвестиційний інтерес в більшості випадків опосередковується конкретними суб’єктивними правами, у зв’язку з чим захист суб’єктивного інвестиційного права передбачає й захист охоронюваного законом інвестиційного інтересу[58, с.252].

Однак суб’єкти інвестиційного права можуть мати й такі інтереси, які не опосередковуються суб’єктивними інвестиційними правами, а існують самостійно у формі охоронюваних законом інтересів і як такі підлягають захисту у випадку їх порушення. Прикладами можуть бути вимога щодо захисту ділової репутації суб’єкта інвестиційної діяльності, про визнання угоди недійсною тощо[27, с.4].

Захист суб’єктивних інвестиційних прав і охоронюваних інтересів здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів та способів захисту[25, с.159].

Під формою захисту розуміється комплекс внутрішньо узгоджених організаційних заходів щодо захисту суб’єктивних прав і охоронюваних законом. Існують дві форми захисту:

юрисдикційна, під якою розуміється діяльність уповноважених державних органів щодо захисту порушених чи оспорюваних суб’єктивних прав. Її сутність полягає в тому, що особа, права та законні інтереси