Носіями прав та обов’язків є наділені компетенцією суб’єкти інвестиційних правовідносин. Відносини між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності є базовими і називаються горизонтальними. На них базуються правовідносини між інвесторами та іншими учасниками, з одного боку, і державою, з іншого боку, тобто вертикальні правовідносини.[58, с.32-33].

Норми інвестиційного права регулюють суспільні відносини за участю фізичних і юридичних осіб. При цьому суспільні відносини, будучи врегульовані нормами інвестиційного права, стають інвестиційними правовідносинами. Таким чином, інвестиційні правовідносини – це форма, завдяки якій норми інвестиційного права реалізуються в житті. Інвестиційні правовідносини мають свої видові та родові ознаки та класифікуються за різними критеріями.

1.2. Суб’єкти, об’єкти інвестиційних відносин та методи їх правового регулювання

Носіями інвестиційних прав і обов’язків є наділені компетенцією суб’єкти інвестиційної діяльності, які володіють майном, на базі якого вони здійснюють інвестиційну діяльність, зареєстровані у встановленому порядку чи легітимовані іншим чином, здійснюють керівництво інвестиційною діяльністю, набувають прав та обов’язків і несуть самостійну майнову відповідальність[58, с.59].

Учасниками інвестиційних відносин можуть бути різні особи (фізичні та юридичні, резиденти та нерезиденти), які можуть виконувати різні ролі (інвесторів, виконавців, посередників, страхувальників, позикодавців та ін.). Основною фігурою в інвестиційних відносинах є інвестор. Частина 2 ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвесторів як таких учасників інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. В свою чергу, інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності[22, с.20-21].

Поєдинок В. В. вважає інвестора ключовим суб’єктом інвестиційної діяльності, основною господарською функцією якого є надання інвестиційним відносинам їхнього матеріального субстрату – інвестицій[41, с.7].

Інвесторів можна класифікувати за різними критеріями. Так, Закон України «Про режим іноземного інвестування» оперує поняттям іноземного інвестора: особи іноземного проходження (іноземці, особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні; організації, створені за законодавством іншої, ніж Україна, країни), які здійснюють інвестиційну діяльність на території України, вкладаючи зазвичай кошти іноземного походження (у випадках реінвестування – прибуток, отриманий іноземним інвестором в результаті інвестування на території України). При цьому, законодавець не згадує таку категорію, як вітчизняний інвестор, оперуючи поняттям резидент (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

У п. 1 ст. 11 Закону України «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту» законодавець вживає термін «недержавний інвестор», що дає підстави виділити категорії інвесторів за ступенем зв’язку з державою – державні та недержавні, а за ознакою форми власності – державні, комунальні, приватні, колективні.

Поняття промислового інвестора знаходимо в приватизаційному законодавстві, зокрема, у Законі від 18.05.2000р. «Про Державну програму приватизації». Ст. 10 даного Закону передбачає : «промисловий інвестор – це вітчизняний чи іноземний інвестор або їх об’єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту та не менше трьох років виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства, що приватизується, або споживають в основному виробництві продукцію (роботи, послуги) такого підприємства чи виробляють продукцію (роботи, послуги), яка використовується в основному виробництві підприємства, що приватизується, як основна сировина, чи здійснюють безпосередній контроль на таких підприємствах не менше одного року.

Отже, поняття «промисловий інвестор» включає два види інвесторів за критерієм особового субстрату: 1) окремого інвестора; 2) об’єднання інвесторів (фактично у такій формі здійснюється спільне скоординоване інвестування кількома інвесторами в один об’єкт приватизації). Подібне визначення промислового інвестора відповідає меті Державної програми приватизації, а ми будемо застосовувати його щодо окремого інвестора (фізичної чи юридичної особи).

Промисловий інвестор, який в процесі приватизації набуває контроль над приватизованим підприємством шляхом придбання контрольного пакету акцій (а саме це дозволяє йому забезпечити виконання приватизаційних зобов’язань), стає стратегічним інвестором, оскільки забезпечує визначення стратегії діяльності підприємства, можливість вирішального впливу на нього з боку інвестора (завдяки можливості) контролювати прийняття рішень загальними зборами, забезпечувати включення до складу виборних органів підприємства бажаних – для інвестора – осіб, а відтак – прийняття цими органами рішень з врахуванням інтересів стратегічного інвестора). Набуття контролю над підприємством (а отже, - і статусу стратегічного інвестора) може відбуватися і поза процесами приватизації – шляхом:

створення господарської організації корпоративного типу (з переважаючою участю такого інвестора в статутному капіталі) або унітарного типу (засновник у такому випадку набуває 100%-контроль над підприємством як власник закріпленого за ним майна);

набуття у власність контрольного пакету акцій (або відповідної частки в статутному капіталі чи майні) діючого підприємства корпоративного типу чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства.

Виділення стратегічного (в процесі приватизації – промислового) інвестора здійснюється за ознаками можливостей впливу на підприємство та мети корпоративного інвестування. За цими критеріями можна виділити ще дві категорії інвесторів,а саме:

портфельного інвестора – розмір частки такого інвестора в статутному капіталі господарської організації корпоративного типу незначна – від 1-5 до 10% статутного фонду, що не забезпечує впливу на організацію; мета інвестування – як правило, отримання дивідендів; нерідко такий інвестор вкладає інвестиції в кілька (або навіть значну кількість) підприємств, зменшуючи таким чином ризик від інвестування у разі негараздів у роботі котрогось із підприємств (наприклад, подібним інвестором можна вважати інститути спільного інвестування); метою портфельного інвестування може бути й отримання необхідної інформації