фінансового корпоративного інвестора – частка такого інвестора у статутному фонді значна (від 10 до 40%), що дозволяє йому певною мірою впливати на підприємство (зокрема, блокувати прийняття загальними зборами рішень – якщо частка перевищує 25%, або користуватися правами меншості – якщо розмір частки перевищує 10% статутного капіталу підприємства – акціонерного товариства, або 20% - в підприємстві, що має форму товариства з обмеженою відповідальністю чи товариства з додатковою відповідальністю); мета такого інвестора при здійсненні корпоративного інвестування може бути різною (підтримання зв’язків зі суміжним підприємством; отримання інформації про його діяльність; як етап в набутті контролю над підприємством), але найчастіше – використання свого впливу з метою підвищення прибутковості підприємства та продажу своїх акцій (відступлення частки) в момент досягнення максимальної (наближеної до неї) вартості активів підприємства стратегічним або іншим інвесторам. У країнах ринкової економіки деякі підприємці спеціалізуються на такому інвестуванні[22, с.22-23].

Корпоративні інвестори – компанії, що вкладають тимчасово вільні кошти в цінні папери інших компаній, займають досить незначну частку, тому деякі автори вважають за доцільне виокремити лише два типи інвесторів залежно від того, чи управляють вони чужими грошима, чи вкладають власні (відповідно, інституціональні та індивідуальні або приватні)[48, c.46].

Залежно від характеру інвестування (інвестиційна діяльність чи інвестиційні операції) можна виділити: професійних інвесторів (здійснюють інвестиційну діяльність як виключну, основну чи обслуговуючу основну діяльність) та непрофесійних інвесторів (інвестування здійснюють в разі потреби, тобто час від часу, і зазвичай шляхом здійснення інвестиційних операцій).

Форми інвестування також значною мірою відбиваються на правовому статусі інвестора (зокрема, на обсягові його прав та обов’язків). Тому доцільно виділити: корпоративних інвесторів, інвесторів у капітальному будівництві, інвесторів у сфері інноваційної діяльності, інвесторів у процесі приватизації, інвесторів-концесіонерів та ін.

Інвестування може здійснюватися однією особою (індивідуальний інвестор) чи спільно групою осіб (колективний інвестор – за умов спільного інвестування).

Залежно від виду інвестицій (портфельні, фінансові чи стратегічні/промислові) відповідно розрізняють: портфельних, фінансових та стратегічних (промислових ) інвесторів, а за походженням інвесторів та інвестицій – іноземні та вітчизняні.

Інвестори можуть відрізнятися обсягом та характером правосуб’єктності: інвестори – 1) суб’єкти господарювання та 2) інвестори без такого статусу (громадяни, негосподарські організації, в т. ч. пенсійні фонди, релігійні організації та ін.). Перша категорія інвесторів має більші можливості щодо вибору видів та форм інвестування, друга ж – має враховувати встановлені відповідним спеціальним законом обмеження та заборони щодо інвестування певних видів та форм[22, с.23-24].

Класифікувати інвесторів можна і за іншими критеріями. Так, В. В. Поєдинок пропонує класифікацію інвесторів за сімома критеріями: характером господарської правосуб’єктності; критерієм спрямованості основної господарської діяльності; метою інвестування; державною належністю; загальним та спеціальним (привілейованим) правовим статусом; регіональною спрямованістю інвестування; за формами інвестиційної діяльності [42, с.48-52].

Серед інвесторів як особливий суб’єкт виділяється держава, яка бере участь в інвестиційному процесі через державний сектор економіки, шляхом інвестування соціальних програм або через органи виконавчої влади. Держава здійснює інвестування тих галузей та виробництв, які мають загальнонаціональний характер і від яких залежить її безпека та забезпечення потреб населення[58, с.63].

Крім інвесторів, учасниками інвестиційних відносин можуть виступати:

виконавці – суб’єкти господарювання, що здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій (наприклад, проектні, будівельні, впроваджувальні та інші організації, що виконують роботи, виготовляють продукцію, надають послуги, необхідні для реалізації інвестицій);

банки та інші фінансові структури, що надають фінансові послуги (в т. ч. кошти для вкладення інвестицій);

інвестиційні інститути, серед яких чільне місце посідають інститути спільного інвестування (ІСІ) – пайові та корпоративні інвестиційні фонди, довірчі товариства (виконують подвійну роль – інститутів спільного інвестування та фінансових посередників на ринку інвестицій);

органи державного, регіонального, галузевого, міжгалузевого тощо господарського управління (господарські міністерства і відомства, виконкоми місцевих рад народних депутатів, господарські об’єднання тощо) забезпечують управління/координацію інвестування, відповідно,– в певній галузі, в територіальній громаді, в об’єднанні;

органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (в т. ч. Держбуд України – у сфері капітального будівництва, ДКЦПФР – на ринку цінних паперів, Міністерство економіки – при створенні ПФГ, Антимонопольний комітет – у сфері економічної конкуренції[22, с.24-25].

О. Р. Кібенко вирізняє ще таких учасників інвестиційних відносин, як:

одержувач інвестицій – особа, яка отримала від інвестора у власність або у користування майно, майнові права та інші цінності, що мають ринкову вартість, і використовує їх у власній господарській діяльності, включаючи подальше інвестування);

інвестиційний посередник – суб’єкт підприємницької діяльності, що на договірних підставах отримав від інвестора майно, майнові права та інші цінності для подальшого інвестування, яке здійснюється на професійних засадах)[26, с.220].

О. П. Гетьманець вважає, що в інвестиційному процесі прямо чи опосередковано беруть участь особи, інтереси яких можуть не завжди збігатися. На думку автора, нині в інвестиційній діяльності виділяються:

дрібні інвестори, в основному фізичні особи і, в першу чергу, громадяни України, які зацікавлені в отриманні від своїх вкладень реальних прибутків (дивідендів, відсотків) у найбільш оптимальні строки;

великі інвестори, які зацікавлені вкласти кошти, у тому числі акумульовані кошти дрібних інвесторів, у реальні та гарантовані інвестиційні проекти; мати контроль за діяльністю підприємницьких структур, що інвестуються, отримати ті ж прибутки, за їх рахунок профінансувати свої управлінські витрати та розрахуватися з вкладниками, а також мати інші інтереси: створення іміджу, власна виробнича діяльність, представницькі витрати тощо;

учасники інвестиційного процесу, які зацікавлені отримати по можливості більшу частку здійснюваних інвестицій і тому можуть завищувати ціни на виконані роботи чи надані послуги;

трудові колективи підприємницьких структур, що інвестуються, які прагнуть отримати прибуток