володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України;

придбавати необхідне йому майно у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Згідно із ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний:

подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;

одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;

одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва чинних нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.

Частина 2 цієї ж статті встановлює загальні обов’язки – для всіх суб’єктів інвестування, що в цілому відповідають обов’язкам суб’єктів господарювання:

додержувати державних норм і стандартів, порядок встановлення яких визначається законодавством України;

виконувати вимоги державних органів і посадових осіб, що пред’являються в межах їх компетенції;

подавати в установленому порядку бухгалтерську і статистичну звітність;

не допускати недобросовісної конкуренції і виконувати вимоги законодавства про захист економічної конкуренції;

сплачувати податки, збори (обов’язкові платежі) в розмірах та у порядку, визначених законами України;

одержувати в установленому порядку ліцензію для виконання спеціальних видів робіт, які потребують відповідної атестації виконавця[4].

Крім закріплених у Законі України «Про інвестиційну діяльність», інвестори та інші учасники інвестування можуть мати спеціальні права та обов’язки, зумовлені певною формою інвестування (корпоративною, концесійною, лізинговою та ін.) та вкладенням інвестицій певного виду (інтелектуальних цінностей, нерухомого майна) чи в певні об’єкти (права держаної чи комунальної власності).

Регулювання інвестиційних відносин здійснюється за допомогою методів, притаманних господарському праву, що пов’язано з організаційно-майновим характером цих відносин, поєднанням у них публічних та приватних інтересів, а відтак – необхідністю комплексного регулювання цих відносин із застосуванням різних методів з метою забезпечення збалансованого врахування різних категорій публічних (загальнодержавного, регіональних, місцевих) та приватних інтересів (інвесторів, виконавців, посередників, фінансових установ тощо)[22, с.28-29].

Під методом розуміють способи або засоби досягнення поставленої мети. Методом державного управління інвестиційною діяльністю є юридично виражений спосіб впливу органів управління на об’єкт управління, суспільні відносини, що виникають у процесі державного управління інвестиційною діяльністю[52, с.4].

При здійсненні державного управління інвестиційною діяльністю застосовуються такі методи управління:

адміністративні – що виражаються у прийнятті рішення, обов’язкових для об’єктів управління;

організаційні – передбачають здійснення певних управлінських дій щодо об’єктів управління, не пов’язаних із вирішенням того чи іншого питання;

економічні – виражаються у впливі порядку управління на економічний стан об’єктів управління[58, с. 222].

Для регулювання відносин у сфері інвестування використовуються такі методи правового регулювання:

метод автономних рішень (надає можливість прийняття суб’єктами інвестування самостійно, але в межах закону юридично значущих рішень і обов’язок усіх інших суб’єктів не перешкоджати прийняттю і виконанню цих рішень);

метод власних приписів (передбачає право прийняття юридично значущих рішень органом господарського керівництва, власником майна, юрисдикційним органом і обов’язок суб’єктів господарювання виконати ц рішення);

метод координації або узгодження (забезпечує прийняття юридично значущих рішень за згодою сторін, шляхом компромісу, як це має місце при укладенні інвестиційних договорів);

метод рекомендацій (полягає у наданні учасникам інвестування пропозицій щодо їх певної – зазвичай ефективної, бажаної для суспільства – поведінки (порядку дій) у сфері інвестування без покладення на них обов’язку щодо виконання рекомендацій).

Отже, має місце поєднання приватно-правових (автономних рішень, координації, рекомендацій) та публічно-правових (владних приписів) методів правового регулювання. Перші забезпечують захист приватних інтересів інвесторів (право на самостійність здійснення інвестиційної діяльності, вільне – але в межах закону – використання інвестицій і вільний вибір контрагентів, розпорядження результатами інвестування на власний розсуд тощо), а другі – захист суспільних інтересів у процесі здійснення такої діяльності (законодавчо закріплена необхідність дотримання технічних, радіаційних, екологічних, санітарно-гігієнічних, містобудівних, архітектурних та інших вимог під час реалізації інвестицій)[22, с.29].

Таким чином, можна зробити висновок, що інвестиційні правовідносини містять в собі суб’єкти, об’єкти та зміст даних правовідносин. Основним суб’єктом інвестиційних відносин виступає інвестор. Об’єктами інвестування є об’єкти господарської та інших видів суспільної діяльності, в які вкладаються інвестиції. Зміст інвестиційних правовідносин складають відповідні права та обов’язки учасників даних відносин. Належне регулювання та державне управління інвестиційної діяльності здійснюється завдяки застосуванню різноманітних методів регулювання та управління.

РОЗДІЛ ІІ. Правове регулювання інвестиційних відносин

2.1. Історія розвитку інвестиційного законодавства

Правове регулювання інвестиційної діяльності бере початок з давніх часів, а регулювання «заморського» інвестування – з часів колоніальних завоювань. Інвестування в суверенних країнах одержало розвиток разом з розвитком промисловості, фінансів, міжнародної торгівлі і появою «заморського» купецтва[51, с.347].

У Російській імперії не існувало спеціального законодавства про інвестиційну діяльність, але на початку ХХ століття було вже сформоване торгове, банківське, акціонерне та інші законодавства, що забезпечувало відповідні умови для діяльності вітчизняних і іноземних інвесторів.

У Радянському Союзі за часів НЕПу було відпрацьовано певний досвід використання іноземних інвестицій. У той час приділялось багато уваги концесіям та змішаним товариствам як формам залучення іноземного капіталу. Багато концесійних угод було підписано із компаніями Німеччини, Англії, США, Франції та деяких інших країн. Однак участь іноземного капіталу в народному господарстві була невеликою.

Правові засади концесійної політики були сформульовані в 1918 році в перших документах уряду Радянської республіки. У