Політика залучення іноземного капіталу в той період передбачала поряд з концесіями створення змішаних товариств за участю іноземних компаній, насамперед торговельних, а також продаж іноземцям акцій підприємств при збереженні за державою контролю за цими підприємствами.

У той час було прийнято низку нормативних актів, які сприяли розвитку концесій та залученню іноземного капіталу в інших формах. У травні 1926 року РНК РРФСР прийняла постанову про пільги, які надавалися в рамках концесій при спорудженні житла, фабричних споруд та інших промислових об’єктів, було затверджено Основні положення по залученню іноземного капіталу до народного господарства СРСР від 04. 07. 1928 р., Держпланом було розроблено орієнтовний план концесійних об’єктів. Отже, у 1920-ті роки була створена певна організаційно-правова база для залучення іноземних інвестицій. Однак з політичних причин використання іноземного капіталу в СРСР не набуло подальшого розвитку, оскільки вже починаючи з 1928 року нові концесійні договори не укладалися, а ряд укладених договорів було розірвано. Можна вважати, що до 1986 року залучення іноземних інвестицій не здійснювалося. Якісно новий етап у їх залучені фактично розпочався з прийняттям рішення Політбюро ЦК КПРС від 19. 08. 1986 р. «Про можливість створення спільних підприємств».

Першим нормативним актом про спільні підприємства був Указ Президії Верховної Ради СРСР від 13. 01. 1987 р. «Про питання, пов’язані зі створенням на території СРСР і діяльністю спільних підприємств, міжнародних обєднань та організацій за участю радянських та іноземних організацій, фірм та органів управління».

Основні правила створення та діяльності спільних підприємств на території СРСР були встановлені постановами Ради Міністрів СРСР від 13.01.1987 р. «Про порядок створення на території СРСР та діяльності спільних підприємств, міжнародних об’єднань та організацій СРСР та інших країн – членів РЕВ» і «Про створення на території СРСР спільних підприємств за участю фірм капіталістичних країн, що розвиваються». Цими постановами було встановлено штучний поділ спільних підприємств за ідеологічною ознакою і встановлення певних умов для їх діяльності шляхом видання двох різних нормативних актів[58, с.46-47].

Указом Президента СРСР від 26.10.1990 р. «Про іноземні інвестиції в СРСР» визначено основні напрямки регулювання іноземного інвестування:

можливість створення як спільних підприємств. Так і підприємств із 100-відсотковою участю іноземного капіталу;

можливість портфельних інвестицій шляхом придбання акцій та інших цінних паперів радянських підприємств іноземними інвесторами;

можливість довгострокової оренди майна та землі іноземними інвесторами;

надання іноземним інвестиціям не менш сприятливого режиму, ніж інвестиціям вітчизняних юридичних та фізичних осіб;

можливість вільного реінвестування прибутку іноземних інвесторів, отриманого в радянських карбованцях, а також можливість його переказу за кордон;

з метою активізації інвестиційної діяльності за участю іноземних інвесторів передбачалася можливість створення зон спільного підприємництва.

Ці положення знайшли своє відображення в подальшому законодавстві. 10 грудня 1990 р. були прийняті Основи законодавства про інвестиційну діяльність в СРСР[10]. Ними було визначено суб’єктів інвестиційної діяльності; встановлено основний правовий документ, який мав регулювати взаємовідносини між суб’єктами інвестиційної діяльності, – договір (угода); передбачено гарантії прав інвесторів та захист інвестицій. Основи мали більш декларативний характер, і їх положення стосувалися інвестиційної діяльності як вітчизняних, так і іноземних інвесторів. Але в них уперше було визначено заборону безплатної націоналізації інвестицій, а також те, що до них не може бути застосовано заходів, за наслідками рівних націоналізацій. Такі дії могли здійснюватися лише на підставі законодавчих актів із відшкодуванням інвестору повною мірою збитків, спричинених припиненням інвестиційної діяльності внаслідок таких дій.

5 липня 1991 р. було прийнято Основи законодавства про іноземні інвестиції в СРСР. Прийняття Основ відбувалося в період здійснення перерозподілу компетенцій між Союзом і союзними республіками. Частина норм Основ являла собою норми непрямої дії, тобто це були рекомендації республікам щодо врегулювання відносин у сфері іноземного інвестування.

Останнім важливим правовим актом у сфері інвестиційної діяльності був Указ Президента СРСР від 17.08.1991 р. «Про забезпечення заставою зобов’язань, що виникають при здійсненні інвестицій в СРСР». Указом передбачалося, що зобов’язання, які виникають при здійсненні іноземних інвестицій в СРСР, можуть забезпечуватися заставою будь-якого майна ( у тому числі майнових прав), за винятком майна, яке відповідно до законодавства СРСР та союзних республік не може відчужуватися. Для договору застави передбачалася письмова форма та нотаріальне засвідчення, а також він повинен бути зареєстрованим.

У період з 1990 по 1992 роки практично всі колишні республіки Радянського Союзу прийняли власні закони, тобто сформували своє власне інвестиційне законодавство[40, с.15-21].

Україна також одержала законодавство про інвестиційну діяльність і про іноземні інвестиції в порядку правонаступництва держав від радянського режиму «перебудови». Незабаром після проголошення незалежності України були прийняті досить ліберальні закони про інвестиційну діяльність (1991 р.), іноземні інвестиції (1991-1992 рр.), про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон (1992 р.). потім почався період «відкоту» від ліберальної політики до майже повного скасування пільг для структур, створюваних іноземними інвесторами. Відносно