Запропоновано та обґрунтовано необхідність прийняття єдиного нормативно-правового акту, який би визначав, перш за все, що є предметом державного контракту на поставку товарів для державних потреб, містив чітке визначення поняття „договір поставки товарів, робіт і послуг для державних потреб”, визначав його істотні умови, порядок укладення та умови відповідальності за неналежне виконання договору.

Доведено необхідність законодавчого визначення істотних умов договору поставки товарів для державних потреб, до яких слід віднести: предмет договору, показники щодо його кількості та асортименту; строки і порядок поставки; якість товарів, що постачаються; вимоги щодо комплектності товарів, що постачаються; порядок виконання; порядок приймання поставленої продукції; відповідальність за неналежне виконання договору поставки.

Доведено, що неустойка при забезпеченні державних потреб повинна мати штрафний характер і не стосовно окремих порушень зобов’язань чи до однієї із сторін, а в цілому, оскільки відповідальність за порушення договірних зобов’язань у сфері забезпечення державних потреб повинна бути підвищеною. Саме тому, потрібно узгодити норми ЦК, ГК та Закону України «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб» і внести зміни до зазначених законодавчих актів, закріпивши у відповідних статтях загальне правило про штрафну неустойку.

Запропоновано авторське визначення договору поставки товарів для державних потреб: «За договором поставки товарів для державних потреб одна сторона – постачальник (виконавець державного замовлення) зобов’язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні – покупцеві товар (товари), а покупець (державний замовник) зобов’язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму».

Обґрунтовано, що договір поставки товарів для державних потреб є угодою сторін та за своїм змістом являє собою господарсько-правовий договір із специфічними рисами. До них можна віднести наступні:

однією із сторін державного контракту – державним замовником – є уповноважені державою органи державної влади чи органи місцевого самоврядування;

метою організації та виконання таких договірних відносин є задоволення потреб держави;

джерело фінансування – це кошти Державного бюджету України, республіканського бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, кошти державних цільових фондів, фондів соціального страхування, кошти Пенсійного фонду України, державні кредитні ресурси;

укладенню державного контракту в більшості випадків передує конкурсний відбір виконавців державного замовлення, який здійснюється шляхом оцінки тендерних пропозицій, поданих учасниками процедури поставки товарів та відбору найкращої з них; іншою стороною державного контракту переважно є учасник процедури закупівлі, тендерна пропозиція якого в результаті оцінки визнана найкращою та акцептована;

для учасників державної поставки створюється особливий правовий режим, який забезпечує оптимальне поєднання спеціальних гарантій для кожної із сторін;

Відповідальність сторін у більшості випадків визначена імперативно і носить яскраво виражений штрафний характер.

Практичне значення одержаних результатів полягає у тому, що сформульовані в роботі висновки, пропозиції та рекомендації можуть бути використані в подальших теоретичних дослідженнях, а також при вдосконаленні норм договірного права, у практичній діяльності суб’єктів зобов’язальних відносин, правотворчих та правозастосовчих органів. Теоретичні концепції автора можуть бути використані в науковій та навчально-педагогічній діяльності, в навчальному процесі при викладанні курсу „Цивільне право”, „Господарське право” і при підготовці відповідного розділу підручників, навчальних посібників.

Структура та обсяг дипломної роботи. Дипломна робота складається з трьох розділів, семи підрозділів, висновків та списку використаних джерел (113 найменувань). Обсяг роботи складає 98 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОГОВОРІВ ПОСТАВКИ, ЩО УКЛАДАЮТЬСЯ ЗА ДЕРЖАВНИМ ЗАМОВЛЕННЯМ

1.1. Державне замовлення і державний контракт, та

їх юридична природа

Питання щодо необхідності та меж державного регулювання договірних відносин у сфері господарювання є складним не тільки в науковому плані, але й з точки зору практичної реалізації. Його дослідження має ґрунтуватися на тому, що урегульованість та порядок самі є необхідними моментами будь-якого способу виробництва, коли він має набути суспільної усталеності та незалежності від простого випадку свавілля.

Межі втручання держави в економічне життя суспільства і закріплення їх у законодавстві залежать насамперед від концепції подальшого економічного розвитку України. Конституція України поклала на державу захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, а також забезпечення соціальної спрямованості економіки (ст.13) [1]. Тут слід зазначити, що одна з головних посилок концепції соціально орієнтованої економіки полягає в тому, що приватне господарство, яке функціонує тільки за законами ринку, неминуче приходить у суперечність із соціальною справедливістю, а загострення суперечностей між суспільним характером виробництва і приватним привласненням його результатів обумовлює неефективне функціонування економіки. Завданням держави в таких умовах є охорона інтересів суспільства в цілому, яка здійснюється шляхом обмеження „вільної гри” ринкових сил [41, с. 83-95].

Правові засади становлення в Україні соціально орієнтованої економіки були закладені ще Законом УРСР від 3 серпня 1990р. „Про економічну самостійність Української РСР” і Концепцією переходу Української РСР до ринкової економіки, прийнятою Верховною Радою УРСР 1 листопада 1990р. [2].

Закон „Про економічну самостійність Української РСР” проголосив господарську самостійність і свободу підприємництва всіх юридичних і фізичних осіб у межах законів України і одночасно визначив основні напрями діяльності держави в управлінні народним господарством з використанням економічних регуляторів впливу на поведінку суб’єктів господарювання. Необхідно зазначити, що у ст. 8 Закону України „Про економічну самостійність Української РСР” законодавець визначив необхідність оптимального поєднання ринкових сил та методів державного впливу на економіку, без безпосереднього втручання в оперативну діяльність підприємств та організацій. Таке втручання можливе лише у випадках та в порядку, прямо передбачених законодавством