Законодавчі акти про державні підряди і поставки приймались також і після революції, в період нової економічної політики. Можна назвати, зокрема, Положення про державні підряди і поставки від 27 липня 1923 р. та Положення про державні підряди і поставки від 11 травня 1927 р. із наступними змінами та доповненнями. Необхідно відзначити, що в Положенні про державні підряди і поставки від 11 травня 1927р. [19] містилися визначення відповідних договорів. Так, за договором державного підряду підрядник був зобов’язаний на власний ризик виконати певну роботу за завданням державної установи або підприємства (замовника), а замовник сплатити за виконання обумовлену винагороду. Відповідно до цього Положення договори державного підряду або поставки укладалися за деякими виключеннями на публічних торгах. Дане Положенням 1927 р. не містило спеціальних вимог щодо особи, яка мала намір укласти договір із державою як постачальник чи підрядник, ним не встановлювалися також вимоги щодо змісту таких договорів, але регламентація способів забезпечення виконання договорів була досить детальною.

В подальшому, з формуванням глобальної адміністративно-командної системи управління економікою, коли практично всі поставки продукції і товарів здійснювались на основі планових актів (фондових повідомлень, планів прикріплення, нарядів) потреба в особливому регулюванні відносин, пов’язаних з поставками продукції і товарів для задоволення державних потреб, відпала [52, с.114].

Новий етап розвитку законодавства про державні контракти починається з другої половини 80-х років минулого століття у зв’язку із відходом від жорсткої регламентації процесу планування, значним скороченням, а іноді і повною відмовою від планів-директив і запровадженням таких економічних категорій, що надавали підприємствам можливість вибору варіантів поведінки [44, с.133]. Відповідно до абзацу 4 пункту 3 статті 10 Закону СРСР від 30 червня 1987 р. „Про державне підприємство (об’єднання)” [8] державні замовлення:

гарантують задоволення першочергових суспільних потреб;

видаються підприємствам на введення в дію виробничих потужностей та об'єктів соціальної сфери за рахунок державних централізованих капітальних вкладень, а також на поставку деяких видів продукції, необхідних насамперед для розв'язання загальнодержавних, соціальних завдань, виконання науково-технічних програм, зміцнення обороноздатності і забезпечення економічної незалежності країни, поставки сільськогосподарської продукції;

видаються підприємству вищестоящим органом і можуть розміщуватися на конкурсній основі;

є обов'язковими для включення у план;

повинні передбачати взаємну відповідальність сторін - виконавця і замовника.

У 1989 році зазначений пункт було доповнено правилом про те, що на продукцію виробничо-технічного призначення державне замовлення не повинне встановлюватися в розмірі 100 відсотків.

Система державних замовлень в нашій державі за останнє десятиліття в своєму розвитку пройшла два етапи [106, с.654].

В Україні ще до проголошення незалежності було прийнято постанову Верховної Ради Української РСР від 15 жовтня 1990 р. „Про запровадження на території України єдиного державного замовлення на виробництво продукції, виконання робіт (послуг)”[20]. Відповідно до цієї постанови на території Української РСР для підприємств, об’єднань і організацій, незалежно від їх відомчої підпорядкованості та форм власності, запроваджувалося єдине державне замовлення на виробництво продукції, виконання робіт (послуг). Ця постанова діяла після проголошення незалежності до введення в дію Декрету Кабінету Міністрів України від 22 січня 1993 р., відповідно до якого дія постанови була зупинена.

В незалежній Україні вперше здійснення державного замовлення на договірній основі було закріплено у Концепції державного замовлення, затвердженій Постановою КМУ від 21.07.1992 р. №400 [21]. В даному нормативно – правовому акті зазначалось, що державне замовлення на поставку продукції (виконання робіт, послуг) має забезпечувати першочергові потреби України відповідно до пріоритетів її соціально-економічного розвитку. Воно формується в межах коштів державного бюджету України, інших фінансових коштів і фондів. Державне замовлення є складовою частиною системи економічних методів державного регулювання і на час переходу до ринкових відносин та розвитку ринкової інфраструктури залишається одним з головних його важелів. Разом з економічними нормативами і податками замовлення формує нові пропорції соціально-економічного розвитку, надає можливість використання досягнень науки і техніки, сприяє прогресивним структурним зрушенням у виробництві та в соціальній сфері, дає змогу не допускати і долати монополізм виробників, передбачає відхід від адміністративних методів регулювання економіки. Державне замовлення може розміщуватися на підприємствах незалежно від форм власності на договірних, як правило, конкурсних засадах.

Важливим кроком вперед було закріплення в Концепції важелів державної підтримки та зацікавленості підприємств в укладанні договорів на виконання державного замовлення. Серед них: зменшення ставки оподаткування доходу, отриманого від виконання державного замовлення; надання пріоритетного права на одержання короткострокових і довгострокових позик в комерційних банках; зменшення оподатковуваного доходу на обсяг коштів, що спрямовуються на створення потужностей по виробництву непродовольчих товарів народного споживання і продукції, що замінює імпортну; зменшення оподатковуваного доходу на суму доходу від поставки за державним замовленням дослідних зразків техніки і матеріалів, впровадження ресурсозберігаючих технологій, одержаного в перший рік реалізації чи впровадження; компенсування підприємству витрат на випуск за державним замовленням низькорентабельної, але життєво необхідної для держави продукції; надання пріоритетного права на одержання ліцензій на експорт власної продукції, що підлягає ліцензуванню і квотуванню, тощо.

22 січня 1993 р. було прийнято Декрет Кабінету Міністрів України „ Про державний контракт та державне замовлення на 1993 рік” № 14-93 [22]. Цей документ вперше на рівні нормативного акту, що мав силу закону, встановлював два терміни – „державний контракт” та „державне замовлення”. Відповідно до п. 2 цього декрету державний контракт є засобом забезпечення потреб