наслідками. Враховуючи це, а також пройдений Україною в майже десятирічний шлх своєї незалежності, зробимо спробу відповісти на запитання, в якій мірі проблема Криму була дійсно потенційно небезпечною для становлення української державності, що вдалося зробити для збереження стабільності в данному регіоні, що не вдалось, і головне – що треба зробити, щоб довести спроможність держави розв'язувати складні національні та соціальні питання, виходячи з принципів демократії і необхідності входження України, як цивілізованої правової держави, до світового співтовариства. Автор мав особисте відношення до проблеми Криму з моменту її зародження. Мені неодноразово доводилось приймати участь у тих гострих дискусіях, які відбувались щодо цієї проблеми. Не завжди наша позиція сприймалась. Пройшов час, він багато чого прояснив. Тепер можна сказати, хто і в чому тоді помилявся.
З цього приводу хочу зробити такі зауваження. Незважаючи на те, що проблема Криму вирішувалась в дуже гострій політичній боротьбі, при відсутності міцної законодавчої бази, що породжувало суперечки про правомірність тих або іншіх кроків, які приходилось робити, не маючи аналогів в світовій практиці, нам вдалося не допустити біди. Слід відзначити і те, що незважаючи на суперечки, розбіжність у поглядах, ми з повагою відносились до іншої точки зору, бо усвідомлювали головне – треба зробити все, щоб допомогти становленню України як незалежної демократичної держави. Більш детально про це сказано нами в книзі «Крым: время надежд и тревог». Проте, вважаю необхідним наголосити, що наші дії невиходили за рамки нормального, цивілізованного, еволюційного процесу трансформації держави в умовах ринкової економіки, взаємовідношень Центру з регіонами. Вони не мали нічого спільного з сепаратистськими намірами та ідеологією сепаратизму. Звертаю на це увагу ще й тому, що як раніше, так і зараз, можно почути таку точку зору, що проблема Криму – це штучна проблема, яка виникла завдяки Москві, КПРС. Рішення, прийняте Верховною Радою України про відродження Автономії в Криму, розцінюється як одна з найбільш трагічних помилок Верховної Ради України дванадцятого скликання, особливо її керівництва, яке нібито зовсім не хвилювали наслідки створення автономії для соборної України. Дійсно, ми маємо справу з парадоксом, закріпленим в Конституції України, в якій сказано, що наша держава – це унітарне утворення, в складі якого є Автономна Республіка Крим. Якщо замислитись над цим фактом, то його навряд чи можна пояснити навіть суто теоретично. Саме в цьому, на мій погляд, полягає невизначеність Кримської Автономії, її прав і відношень з Центром. Це питання залишилось гостроактуальним і після прийняття Конституції Автономної Республіки Крим.
Це реальність нашого сьогодення, а тому, якщо виходити з цієї точки зору, то питання, чи треба було відтворювати в Криму автономію, зовсім не риторичне. Якщо прийняти на віру, що в своїх діях, як це було сказано раніше, ми не керувались сепаратистськими настроями, то виникає питання, що ж таки нас підштовхнуло вибрати саме цей шлях, в основі якого лежить регіоналістична парадигма. Приймаючи це рішення, ми враховували дві обставини – ту ситуацію, в якій перебувала держава, а також ті тенденції, які чітко проявились в розвитку людства на межі нового століття. Початок 90-х років характеризувався ростом дезінтеграційних процесів, які охопили тоді Радянський Союз, все більшим відчуттям того, що Центр не може взяти на себе роль лідера в проведенні реформ. Цілком зрозуміло, що регіони повинні були самі шукати порятунок від негативних процесів. Саме тоді розпочався парад суверенітетів республік.
Крим, який в своєму економічному розвитку більше інших регіонів залежав від Центру, відчув на собі це особливо гостро. До сказаного треба додати і те, що він мав багато суто специфічних проблем, вирішення яких поставило на чергу дня необхідність нових повноважень, розширення економічної самостійності.
Говорячи про це, хочу підкреслити, що в цьому процесі зовсім нічого не було від ірредантизму, а навпаки – бажання одержати як від Києва, так і від Москви господарську і адміністративну самостійність, яка б дозволила Криму самостійно заробляти та витрачати кошти. Цю позицію в повній мірі ми відстоювали і в Ново-Огарьово при підготовці Союзного договору. Тоді Крим ще був не дотаційною областю, а ми, звичайно, не знали, з якими труднощами нам прийдеться мати справу в ринкових умовах.
На шлях автономізації нас підштовхувало також і те, що дуже високої активності і загостреності тоді набули процеси, пов’язані з поверненням до Криму кримських татар. Не маючи змоги більш детально зупинитись на цьому надто болючому і складному питанню, підкреслю, опираючись на свій середньоазіатський досвід, що відродження Автономної Республіки в Криму дозволило уникнути міжнаціональної конфронтації. Переоцінити це досягнення надто важко, якщо враховувати, що в Криму пересікаються інтереси різних держав. В своєму виборі шляху подальшого розвитку Криму ми керувались також обставиною стратегічного характеру. Зараз, коли закінчується XX століття, можна стверджувати, що наряду з різними характерними для нього рисами це століття проходило під знаком великих геополітичних перерозподілів світу. Людство, вирішуючи свої політичні, економічні проблеми, водночас шукало відповідь на те, яким повинен бути світвзагалі. Підсумовуючи результати цього пошуку, можна сказати, що загальної відповіді на це питання не може бути. Все залежить від того, які цілі ставить перед собою та або інша держава, її народ, на яку перспективу вони разраховують в наступному столітті. Забезпечити народам рівні права – це зовсім не означае, що вони всі мають бути однакові. Сьогодні головним гаслом об'єднаної Європи є "Єдність в