Висновок: Виділення фаз міжнародного конфлікту є методологічним прийомом. Для зручності сприйняття, безліч фактів та подій, які відбуваються в ході конфлікту, групуються та систематизуються у вигляді відносно самостійних підсистем. Це – швидше особливості нашого сприйняття, а не атрибути самого конфлікту. Існують конфлікти, які не знають деяких фаз. Але більшість їх все-таки розвивається за традиційним алгоритмом. Послідовно проходячи через фази свого розвитку, конфлікт змінюється. Трансформуються інтереси сторін, об’єкт конфлікту, реакція зовнішнього середовища. Самі суб’єкти конфлікту також можуть змінюватися. Кожна фаза конфлікту надає специфічні можливості для спрямування його в конструктивне русло, навіть загрозлива фаза ескалації. Разом з тим, кожна фаза несе в собі виклики, нейтралізувати які учасники конфлікту можуть далеко не завжди.

РОЗДІЛ 2.

ПОЛІТИКО-ПРАВОВЕ ВРЕГУЛЮВАННЯ КОНФЛІКТІВ У МІЖНАРОДНИХ ОРГАНІЗАЦІЯХ

У ХХ столітті заборона застосування збройної сили задля владнання міжнародних конфліктів набула універсального й імперативного значення, отримавши статус норми jus cogens у міжнародному праві.

Аналіз сучасних міжнародних відносин свідчить про те, що людству ще не вдається позбавитись війн та інших збройних конфліктів, які переважно є збройними конфліктами неміжнародного характеру, свідченням чому є події в колишній Югославії, Руанді, Афганістані, Іраку, Ліберії, на Кавказі, а також в інших куточках земної кулі. Це є підтвердженням того, що проблема співвідношення війни і миру залишається найактуальнішою проблемою сьогодення. Формальна заборона силових методів розв’язання міжнародних спорів не стала панацеєю: міждержавні збройні конфлікти й натепер є досить поширеним явищем. Проте ця заборона надала потужного імпульсу розвитку мирних засобів і процедур вирішення міжнародних конфліктів. Тому цей напрям став важливою складовою міжнародних відносин і популярним предметом міжнародно-правових досліджень.

У другій половині ХХ ст. одним з найпомітніших процесів у міжнародному праві став розвиток інституту мирного вирішення міжнародних спорів у рамках міжнародних міжурядових організацій, який вніс новий вимір у галузь несилових засобів розв’язання конфліктів.

Мета курсової полягає у глибокому та всебічному аналізі політико-правових аспектів вирішення міжнародних спорів у регіональних міжнародних організаціях, у тому числі й попередженні збройних конфліктів, а також у висвітленні ряду теоретичних і практичних питань, пов’язаних із тлумаченням відповідних положень Статуту ООН і резолюцій Ради Безпеки стосовно конкретних операцій по підтриманню миру.

В сучасній юридичній літературі даному питанню приділялося небагато уваги. Все ж таки чимало вчених узагальнено його досліджували: В. Г. Буткевич, М. А. Баймуратов, В. І. Муравйов, А. М. Ладиженський, А.П.Мовчан, Е. А. Пушмін, В. Л. Толстих, Г. Г. Шинкарецька, М. Л. Ентін. Важливими для даного дослідження є положення та ідеї, відображені в іноземній доктрині міжнародного права, а саме в працях: О’Хадсон Менлі, Ж. Тускоз, Г. Бема, К. Бертоні, К. Бінкерсгука, І. Блюнчлі, А. Гефтера, К. Кальво.

Статут ООН (ст. 42) заборонив державам використовувати силу при вирішенні спірних питань, надавши право Раді Безпеки (РБ) на основі колективних дій держав-членів ООН здійснювати необхідні заходи для підтримання або поновлення міжнародного миру і безпеки [1] . Процедура розв’язання спорів у рамках міжнародних організацій здійснюється на правових засадах, передбачених їх статутами. Кожна міжнародна організація має свою специфіку вирішення спорів. Особливого значення надають держави механізмові розв’язання міжнародних спорів, що діє в рамках ООН.

Головними органами ООН, уповноваженими вирішувати такі питання, є Рада Безпеки ООН, Генеральна Асамблея ООН і Міжнародний Суд ООН. Найширші функції і повноваження в галузі вирішення спорів має Рада Безпеки ООН, але її компетенція обмежується лише спорами, продовження яких може загрожувати міжнародному мирові. Підставою для розгляду спору в Раді Безпеки може бути звернення сторін-учасників спору, звернення третіх держав, рішення Ради Безпеки, ухвалене за власною ініціативою, звернення Генерального секретаря ООН, рекомендація Генеральної Асамблеї ООН [2] . Рада Безпеки ООН може вимагати від сторін розв’язати спір засобами, передбаченими Статутом ООН, провести розслідування спору на предмет його загрози міжнародному миру і безпеці, рекомендувати сторонам процедуру, умови і спосіб вирішення спору. Рада Безпеки бере до уваги, що спори юридичного характеру вирішує Міжнародний Суд ООН, але вона може і самостійно вирішувати спір по суті. При цьому Рада Безпеки ООН вдається до засобів вирішення спору, передбачених Статутом ООН (добрі послуги,

1 Устав ООН от 26 июня 1945 года // Действующее международное право. В 3-х томах. — М., 1996. — Т. 1. — С. 20.

2.Міжнародне право: Основні галузі: Підручник / За ред. В. Г. Буткевича. — К.: Либідь, 2004. — С. 306.

посередництво, слідчі, погоджувальні комісії). Ст. 52 Статуту ООН передбачає залучення держави “до підтримання міжнародного миру та безпеки, … за умови їхньої сумісності цілям та принципам ООН” і регіональних організацій. Ця ж стаття визначає загальні риси таких регіональних міжнародних організацій: “… регіональні угоди чи органи для вирішення таких питань, що відносяться до підтримки міжнародного миру та безпеки, які підходять до регіональних дій …”.

НАТО, що діє на підставі Північноатлантичної угоди від 4 квітня 1949 року [3] , ст. 5 якої передбачає зокрема участь НАТО у “відновленні та підтриманні безпеки в євроатлантичному регіоні,” а ст.ст. 1 та 7 — “підтримку та додержання Статуту ООН і головну відповідальність РБ ООН за