в багатьох випадках вони відсилають до них, зобов’язуючи виконувати їх приписи. При проведенні дослідження показано поступове послаблення ролі ООН в миротворчих місіях в Македонії: від самостійного їхнього проведення в 1993- 1999 роках до простого схвалення миротворчих місій НАТО та ЄС у 2001- 2003 роках. Таке поступове скорочення ролі ООН в миротворчих операціях, що проводяться в Європі, одночасно свідчить про піднесення значення регіональних організацій. Процес посилення ролі регіональних міжнародних організацій в миротворчих операціях відбувається і в їхньому особливому правовому оформленні. Зокрема, держава, що бажає проведення на своїй території миротворчої операції, надсилає лист з таким проханням до РБ ООН, яка у свою чергу санкціонує проведення операції, передбачаючи її проведення “зацікавленими державами і організаціями”. Після цього держава звертається до Ради ЄС чи Північноатлантичної Ради, які розглядають дане питання та узгоджують умови проведення операції. Такі дії більше притаманні на Європейському континенті і в Македонії, зокрема, Північноатлантичному Альянсу, ніж ЄС. Вони ще раз показали, що НАТО вже є не просто військово-політичним союзом, а все більше перетворюється на організацію регіональної безпеки євроатлантичного простору. Для забезпечення процесу підтримання регіональної безпеки на Балканах 31 липня 2003 року НАТО та ЄС підписали спільну декларацію щодо підтримання миру на Західних Балканах23 . В декларації сторони висвітлили спільні погляди на підтримання миру і стабільності на Балканах та потребу її зміцнення.
Висновок: Отже, можна констатувати вдале проведення миротворчих місій в Македонії європейцями без участі США, але з використання ресурсів НАТО, а також, засвідчено наявність в Європі двох організацій, які здатні самостійно проводити миротворчі операції на континенті — ЄС та НАТО.
РОЗДІЛ 3.
Актуальні проблеми міжнародно- правового регулювання національних відносин Політичні науки
Е тнонаціональне розмаїття –характерна ознака сучасних країнсвіту. За останніми оцінками, у ставісімдесяти чотирьох незалежних державах налічується понад шістсот мовних та п’ять тисяч етнічних груп [1]. Етнічні відмінності породжують і низку істотних проблем, що стають причиною розбіжностей і протистоянь. Національні меншості все гостріше ставлять питання про забезпечення їхніх прав на розвиток і функціонування рідної мови, на регіональні автономії, на участь у політиці, на освіту, претензії на землю тощо. Проте, незважаючи на деяку нерівномірність процесів, що відбуваються в етнонаціональній сфері, спостерігається певний прогрес у створенні і застосуванні сучасних загальновизнаних міжнародно-правових норм. Адже світова практика має багатий і цінний досвід створення необхідних умов для гармонійного співіснування представників різних етносів, на користь чого говорять вироблені міжнародні стандарти захисту прав осіб, що належать до національних меншин. Їх відображення можна знайти, насамперед, в ряді міжнародно-правових документів, прийнятих ООН, ОБСЄ, Радою Європи та іншими організаціями. Об’єктом даного дослідження є права національних меншин, предметом – аналіз тенденцій розвитку сучасного міжнародного законодавчо-правового захисту прав осіб, що належать до національних меншин.
Зі всієї гами аспектів складної і багатогранної проблеми автор статті визначив за мету – висвітлення і аналіз міжнародно-правових стандартів захисту прав національних меншин, а також міжнародного досвіду регулювання міжетнічних відносин, утвердження прав людини, плюралізму і демократії.
Досягнення поставлених цілей і мети здійснювалось на основі комплексного підходу із використанням і застосуванням таких принципів, як історизм, об`єктивність, плюралізм, а також системного, структурно-функціональ-ного,
1.Кимлічка Вілл. Лібералізм і права меншин. – Харків: Центр освітніх ініціатив, 2001. – С. 15.
порівняльного та інших методів пізнання. Серед сучасних вітчизняних наукових досліджень, які присвячені концептуальному аналізу політико-правових засад, вироблених світовою спільнотою, що спрямовані на захист прав національних меншин, можна виділити
Роботи О.Антонюка, І.Кураса, О.Майбороди,В.Нікітюка, О.Рафальського, С.Римаренка, Ю.Римаренка, В. Трощинського, Л.Шкляра та інших вчених. Національні меншини стали об’єктом всебічної і навіть особливої уваги міжнародного права, практично, лише після другої світової війни. Можна сказати, що увага до них зростала паралельно із зростанням уваги до прав людини. За цей період напрацьовані ґрунтовні законодавчі акти на рівні як національних систем права, так і міжнародних угод, конвенцій, декларацій тощо. Визначальною серед них є Загальна декларація прав людини – Акт Генеральної Асамблеї ООН, у якому формуються основи прав та свобод людини, що підлягають загальному дотриманню[2]
. Виходячи з розуміння того, що визначення гідності, яка властива всім членам людської сім’ї і рівних та невід’ємних її прав є основою її свободи, справедливості та загального миру; і беручи до уваги, що необхідно сприяти розвитку дружніх відносин між народами, Декларація зазначає, що всі люди народжуються вільними та рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом та совістю і повинні діяти один щодо одного в дусі братерства.
У даному документі також проголошуєтьсярівність прав та свобод людей незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних та інших переконань, національного чи соціального, майнового, станового або іншого походження. Як визначальне закріплене право людини на життя, свободу та особисту недоторканість. Виходячи з цього, ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського чи такого, що принижують його гідність, ставлення і покарання. Даним актом передбачена рівність усіх людей перед законом, їх право на
2. Загальна декларація прав людини / Права людини. Міжнародні договори України, декларації, документи. – К.: “Юрінформ”, 1992. – С. 18-24.
рівний захист законом тощо. Хоча Загальна декларація прав людини не має обов’язкової юридичної сили, її морально- політичне значення дуже велике. Вона стала програмою співробітництва держав щодо захисту прав людини, незалежно від расової, етнонаціональної, мовної чи релігійної належності, та створення такої морально- психологічної атмосфери, яка сприяє взаєморозумінню та поваги між громадянами.
Загальна декларація прав