об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Очевидно, такий стан правового регулювання дав підстави В. Семчику не назвати державу в числі суб’ктів права власності. [70;9] Така парадоксальна невизначеність законодавчого підходу породжує проблему буквального змісту – хто ж є суб’єктом права державної власності ? Аналіз положень чинного законодавства дає змогу зробити опосередкований висновок, що таким все-таки є держава. Більше того, визначаючи державу учасником цивільних відносин, ЦКУ не пропонує визначення держави сааме як суб’єкта цих відносин, хоча інші суб’єкти визначені: у ст.24 ЦКУ – поняття фізичної особи; у ст.80 ЦКУ – поняття юридичної особи. У приватних відносинах, зокрема у відносинах власності, держава мала б розглядатися не як організація політичної влади (суб’єкт публічного права), а як єдина, цілісна система державних органів у суспільстві.
Частиною 2 ст.326 ЦКУ встановлено, що від імені та в інтересах держави України право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Цю статтю у зв’язку з прийняттям Закону України «Про управління об’єктами державної власності» доповнено частиною третьою такого змісту: управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами. Ще до прийняття Закону України «Про власність» повноваження з управління майном, віднесеним до загальнодержавної власності, були покладені на КМУ (постанова Верховної Ради України від 15 жовтня 1990 р. «Про управління державним майном Української РСР»). На даний час у сфері управління майном державної форми власності діє низка нормативних актів. Визначальне значення в цьому плані мають норми Конституції України. Так, у ст.85 визначено повноваження Верховної Ради України, серед яких затвердження переліку об’єктів права державної власності, що не підлягають приватизації – п.36 ст.85 – безпосередньо спрямовані на здійснення управління державною власністю. КМУ здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до Закону.
Новим кроком у правовому регулюванні відносин державної власності є прийняття Верховною Радою України 21 вересня 2006 р. Закону України «Про управління об’єктами права державної власності». [15] Положення Закону є спробою законодавчої уніфікації правового регулювання відносин з управління об’єктами державної власності. У ст.3 Закону визначено об’єкти управління, якими є: майно, яке передане казенним підприємствам в оперативне управління; майно, яке передане державним комерційним підприємствам та організаціям; майно, яке передане державним господарським об’єднанням; корпоративні права, що належать державі у статутних фондах господарських організацій; державне майно, що забезпечує діяльність Президента України, Верховної Ради України та КМУ, управління якими здійснюється в порядку, визначеному окремими законами; державне майно, передане в оренду, лізинг, концесію; державне майно, що перебуває на балансі господарських організацій і не ввійшло до їхніх статутних фондів або залишилося після ліквідації підприємств та організацій; державне майно, передане в безстрокове безоплатне користування Національної академії наук України, галузевим академіям наук; безхазяйне та конфісковане майно, що переходить у державну власність за рішенням суду.
Законодавчо визначені суб’єкти управління об’єктами державної власності: КМУ; Фонд державного майна України; міністерства та інші органи виконавчої влади; органи, які здійснюють управління державним майном відповідно до повноважень, визначених окремими законами; державні господарські об’єднання, державні холдингові компанії, інші державні господарські організації; юридичні та фізичні особи, які виконують функції з управління корпоративними правами держави; Національна академія наук України, галузеві академії наук.
Варто зауважити про деяку законодавчу невідповідність щодо визначення кола суб’єктів управління державним майном. Це стосується законодавчого положення про віднесення до суб’єктів управління уповноважених осіб (юридичних та фізичних осіб, які виконують функції з управління корпоративними правами держави). Відповідно до ст.10 Закону зазначені особи виконують функції з управління корпоративними правами держави відповідно до договору доручення, який укладається уповноваженими органами управління або Фондом державного майна з цими особами. Отже, повноважені особи, які визначаються на конкурсних засадах, діють в межах повноважень, визначених у договорі доручення. Відтак, безпосередніми суб’єктами управління виступають не самі ці особи, а відповідні органи, які на підставі договору доручення передають здійснення їм окремих повноважень з управління корпоративними правами держави. У разі неналежного виконання повноважень з управління відповідальність уповноважених осіб визначається з огляду на зміст договору доручення. Державні органи, які передали уповноваженим особам окремі повноваження з управління корпоративними правами держави, мають залишатися безпосередніми суб’єктами відповідальності і за вибір таких осіб, і за належне виконання ними переданих їм повноважень. Тому, на нашу думку, віднесення юридичних та фізичних осіб, які виконують функції з управління корпоративними правами держави, до безпосередніх суб’єктів управління об’єктами державної власності є недоцільним. Адже передання окремих повноважень таким особам за договором доручення є лише одним зі способів реалізації відповідним державним органом покладених на нього функцій з управління.
Відповідно до аналізу положень Закону, можна виділити такі основні напрями управління об’єктами державної власності:
Через органи державної виконавчої влади загальної компетенції. Відповідно до Закону України «Про управління об’єктами державної власності» міністерства та інші підвідомчі КМУ органи державної виконавчої влади: приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ та організацій, що належать до сфери їхнього управління та здійснюють контроль за їхнім дотриманням; укладають і розривають контракти з керівниками державних підприємств, установ та організацій; проводять моніторинг фінансової діяльності, зокрема виконання показників фінансових планів підприємств, що належать до сфери їхнього управління; здійснюють контроль за діяльністю господарських структур; здійснюють управління казенними підприємствами; передають функції з управління об’єктами державної власності господарським структурам та уповноваженим особам, укладають з ними договори доручення і здійснюють контроль за ефективністю