Відповідно до Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» до відання місцевих державних адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань управління майном, приватизації та підприємства. Місцева державна адміністрація здійснює на відповідній території управління об’єктами, що перебувають у державній власності й передані до сфери її управління, приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери її управління. [16]

Через органи спеціального утворення. Таким органом сьогодні є Фонд державного майна України (далі – ФДМ), який функціонує на підставі Тимчасового положення про Фонд державного майна України, затвердженого постановою Верховної Ради України від 7 червня 1992 р.. [12] Очевидно, що з прийняття Закону України «Про управління об’єктами державної власності» Тимчасове положення буде змінене, оскільки в самому Законі чітко визначені повноваження Фонду. ФДМ є державним органом, який здійснює політику в сфері приватизації державного майна, виступає орендодавцем майнових комплексів, що є загальнодержавною власністю.

ФДМ щодо державних підприємств, установ і організацій: виступає орендодавцем цілісних майнових комплексів (далі – ЦМК) державних підприємств, організацій, їхніх структурних підрозділів; здійснює контроль за використанням орендованих ЦМК, виконанням умов договорів оренди ЦМК; виступає від імені держави засновником господарських організацій, до статутних фондів яких передається державне майно; приймає рішення про створення, реорганізацію (реструктуризацію) та ліквідацію підприємств і організацій, заснованих на державній власності, що перебувають під його управлінням; а за її межами – відповідно до чинних міжнародніх договорів у межах своїх повноважень; щодо нерухомого та іншого окремого індивідуально визначеного державного майна: виступає орендодавцем державного майна; здійснює контроль за використанням майна, переданого в оренду, виконанням договорів оренди державного майна; приймає рішення про передання до статутного фонду господарських організацій об’єктів державної власності; виступає розпорядником Єдиного реєстру об’єктів державної власності; дає дозвіл (погодження) на відчуження державного майна у випадках, встановлених законодавством; дає дозвіл на здійснення застави майна державних підприємств, що перебувають під його управлінням; погоджує (приймає) рішення про передання об’єктів державної власності в комунальну власність, до сфери управління інших уповноважених органів управління або Національній академії наук України, галузевим академіям наук; здійснює управління корпоративними правами держави в порядку, встановленому КМУ; передає за рішенням КМУ функції з управління об’єктами державної власності, що перебувають в його управлінні, уповноваженим органом управління, господарським структурам та уповноваженим особам, укладає з ними договори доручення і здійснює контроль за ефективністю управління цими об’єктами в порядку, встановленому КМУ та виконує інші функції, визначені законодавством.

Через утворювані господарські структури – державні господарські об’єднання,державні холдингові компанії, інші державні господарські організації. Тобто, мова йде про юридичних осіб публічного права, які створюються розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування. ЦКУ закріплює положення про організаційно-правові форми юридичних осіб, не виділяючи в окрему групу державні утворення. Господарський кодекс України (далі - ГКУ) визначає особливості правового статусу державних та комунальних унітарних підприємств. Принагідно зауважимо, що з прийняттям та введенням в дію Цивільного та Господарського кодексів, окрім інших проблем, залишилася проблема дуалізму поняття «підприємство». За ЦКУ (ст.181) підприємство розглядається як єдиний майновий комплекс є нерухомістю і не розглядається як одна з можливих організаційно-правових форм юридичних осіб. [2] За ГКУ підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, юридична особа. Також, серед видів підприємств у ст.63 ГКУ передбачено підприємство, що діє на основі колективної власності, якщо така форма власності не визначена у жодному нормативному акті, однак і прямо не заборонена. [4] Таку розбіжність правових підходів неодноразово піддавали справедливій критиці в науковій літературі, але це призвело до позитивних змін.

Правові засади діяльності державних та комунальних унітарних підприємств визначені ГКУ (гл.8).Державне унітарне підприємство утворюється компетентним органом державної влади розпорядчому порядку на базі відокремленої частини державної власності, як правило, без поділу її на частки, і належить до сфери його управління. Майно державного унітарного підприємства перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання чи праві оперативного управління. Державні унітарні підприємства діють як державні комерційні підприємства або казенні підприємства. Майно державного комерційного підприємства закріплюється за ним на праві господарського відання. Право господарського відання, згідно зі ст.136 ГКУ, є речовим правом суб’єкта підприємництва, який володіє, користується і розпоряджається майном, закріпленим за ним власником (уповноваженим ним органом), з обмеженням правомочності розпорядження щодо окремих видів майна за згодою власника. Так, у ст.75 ГКУ встановлено, що державне комерційне підприємство не має права безоплатно передавати належне йому майно іншим юридичним особам чи громадянам, крім випадків, передбачених законом. Відчужувати, здавати в заставу майнові об’єкти, що належать до основних фондів, здавати в оренду цілісні майнові комплекси структурних одиниць та підрозділів державне комерційне підприємство має право лише за попередньою згодою органу, до сфери управління якого воно належить і, як правило, конкурентних засадах.

Казенні підприємства створюються у галузях, в яких: законом дозволено здійснення господарської діяльності лише державним підприємствам; основним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем продукції (робіт, послуг) виступає держава; за умовами господарювання неможлива вільна конкуренція товаровиробників чи споживачів; переважаючим (понад п’ятдесят відсотків_ є виробництво суспільно