Поняття корпорації найбільше розвинуте в Англії і в США. У них немає поняття установ. Саме корпоративний бізнес є основним, хоча дрібних фірм з індивідуальною власністю нараховується в набагато разів більше. Англійські корпорації поділяються на одноособові, створювані фізичною особою в силу займаної посади, і на об’єднання осіб( торгові корпорації чи компанії-публічні й приватні). Сучасне право Англії виділяє квазікорпорації, тобто союзи для визначених цілей, наприклад профспілки, які не визнаються юридичними особами.

Усі юридичні особи в США корпораціями, що поділяються на чотири групи : публічні (public) і не публічні(quasi-public)підприємницькі і непідприємницькі (non- probit). [61;17]

Висновок розділу I

У першому розділі «Юридичні особи як суб’єкти цивільних правовідносин», здійснюємо загальнотеоретичний аналіз концепцій генезису і сутності юридичної особи, які існували в радянській правовій доктрині та існують у сучасній юридичній науці, розкриваємо ідею юридичної особи як реально існуючого суб’єкта права, який є організацією, що створюється в порядку, встановленому законом,шляхом об’єднання осіб або майна.

Визначальні завдання, які виконує конструкція юридичної особи, зумовлюються: оформленням, здійсненням та захистом законних інтересів певної групи осіб як в матеріальній, так і нематеріальній сферах; об’єднанням капіталу та його юридичним відокремленням від майна учасників (засновників) для залучення в майновий оборот з метою організації і здійснення господарської (підприємницької) діяльності;обмеженням майнової відповідальності учасників юридичної особи.

На основі аналізу цих функцій та ознак юридичної особи, які відрізняють її від інших соціальних утворень, що не є суб’єктами цивільних правовідносин, сформулювати поняття юридичної особи: юридична особа – це суб’єкт права, який є організацією, що створюється в порядку, устаноновленому законом, шляхом об’єднання осіб та (або) майна для оформлення, здійснення та захисту їх інтересів чи інтересів третіх осіб, залучення юридично відокремленого об’єднаного ними капіталу в майновий оборот для організації й здійснення господарської (підприємницької) або іншої, незабороненої діяльності.

Розділ II Поняття, суть та зміст права власності юридичних осіб

2.1. Зміст права власності

Право власності звичайно розмежовується з погляду його об’єктивного значення (як сукупності правних норм ,що встановлюють приналежність майна власнику та його правомочності) і суб’єктивного значення (як передбаченого й гарантованого законом права власника здійснювати володіння, користування і розпорядження належним йому майном). Право власності в суб’єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Об’єктивне право складається з норм, які закріплюють володіння, користування і розпорядження майном, а також норми, які охороняють і захищають права власності від протиправних дій третіх осіб.

Отже, право власності в об’єктивному розумінні є одним з найважливіших правових інститутів цивільного права. З допомогою правових норм, що входять до його складу, не лише закріплюються матеріальні блага за конкретним суб’єктом, а й регулюється порядок набуття і припинення права власності, здійснення володіння, користування і розпорядження майном, а також захист законних прав власника.

Природа цього інституту має комплексний характер, оскільки поряд з нормами цивільного права, які займають центральне місце і за змістом, і за обсягом, до його складу входять норми інших галузей права: державного, кримінального, адміністративного, фінансового тощо.

Суб’єктивне право власності має абсолютний характер. Це означає, що власникові протистоїть необмежена і безпосередньо не визначена кількість осіб, яким забороняється порушувати таке суб’єктивне право. Тобто власникові належить абсолютна влада над майном. [35;207]

Концепція ЦК України щодо змісту права власності, зафіксована в ст.31 ЦК,виходить з того, що зміст права власності у суб'єктивному значенні складається з трьох "прав" власника: 1) права володіння річчю; 2) права користування річчю; 3) права розпорядження річчю.7(Цивільний кодекс України з 1 січня 2003 р.)Право володіння — це юридична можливість фактичного впливу на річ. Володіння є чи не найдавнішим інститутом цивілістики. Є навіть, припущення, що воно хронологічно виникло раніше права власності. Останнє склалося і розвивалося на основі володіння. Там, де є колективна власність, існує тільки приватне володіння. [67;168] Феноменальність даного інституту полягає у тому, що володінням визнавався факт,а не право, але цей факт захищається правом. Вказане й викликало жваву дискусію, яка не припинилася і до нині. [66;176-177] Вона зводиться до наступного. Якщо володіння лише факт, а не право,то чому цей факт захищається правом. Щодо наведеного склалися наукові школи,які очолювали відомі романісти Савіньї та Р.Ієринг. [67;176-177] При цьому захист володінню надавався незалежно від того:має воно правову підставу (правовий титул) чи ні: законне воно чи незаконне. [56;91-94] У зв'язку з тим, що володіння буває законним — таким, що ґрунтується на законі, і незаконним — протиправним, іноді у літературі з цивільного права зазначають, що такий поділ може стосуватися володіння взагалі, тобто і володіння як елементу права власності1. Проте оскільки йдеться про право володіння, то воно завжди може бути лише законним. Поняття "незаконне володіння" може застосовуватись лише до фактичного володіння. Право користування — це юридична можливість видобувати корисні (споживчі) властивості речі. Користування може здійснюватися шляхом вчинення фактичних дій (проживання в будинку, користування особистими речами, автомашиною тощо). Але воно може полягати й у використанні споживчих властивостей речі за допомогою дій юридичних (надання речі в оренду і тим самим одержання відповідних прибутків). Право розпорядження полягає в юридичній можливості власника визначати фактичну і юридичну долю речі. Визначення фактичної долі речі полягає у зміні її фізичної сутності — аж до повного знищення. Юридична доля речі може бути визначена шляхом передачі права власності іншій