В роботі також широко використовувалися історико-правовий та порівняльно-правовий методи дослідження.

Надзвичайна теоретична складність юридичної природи інституту спадкування, їх нерозривний зв'язок з фундаментальними засадами цивільного права зумовили ту обставину, що вони завжди були в полі зору вчених-цивілістів і спеціальним предметом дослідження їх наукових праць, які я проаналізую в розділах даної дипломної роботи.

Теоретичну базу дипломного дослідження склали праці з проблем спадкового права багатьох вчених-цивілістів, які займались проблемами інституту права власності, спадкового права, цивільних угод, цивільних правовідносин і правонаступництва в цих відносинах.

Структура дипломної роботи. Дипломна складається із вступу, чотирьох розділів, висновку, списку використаних джерел і додатків. Повний обсяг дипломної роботи – 78 сторінки , список використаних джерел -містить 61 найменування.

РОЗДІЛ 1. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА СПАДКУВАННЯ

1.1. Історія спадкового права. Основні поняття

Виникнення уявлення про спадкування, що проникло у наше сучасне спадкове право, значною мірою зобов'язане своєю розробкою римському праву, яке вперше сформулювало і послідовно проводило думку про універсальний характер спадкового наступництва. Проте ідея спадкування як універсального наступництва виникла не відразу, а упродовж тривалого процесу історичного розвитку.

Відсутність спадкування, розкрадання майна померлих можливе тільки у найпримітивнішому соціальному стані, коли суспільство являло собою групу ізольованих індивідів і не мало більш тісних осередків. Тоді зі смертю людини втрачався суб'єкт права, внаслідок чого майно, яке належало померлому, ставало безгосподарним, його міг захопити будь-хто. Вимоги втрачали -свого кредитора, борги - свого боржника. Ні про спадкування, ні про наступництво тоді ще мови не могло бути.

Становище змінюється з виникненням патріархальної сім'ї. При цьому індивід стоїть в оточені осіб, з якими він пов'язаний єдиним походженням, спорідненням і які більш близькі йому, ніж інші члени суспільства, і майно в той час набуває характеру сімейної власності. За таких умов недопустимою була безгосподарність сімейного майна.

Ще за життя домовладики воно належало усім представникам сім'ї. Під впливом цих факторів безгосподарність спадкового майна замінюється переходом його до найближчих родичів.

Проте історичні факти свідчать, що такий перехід майна ще не поширювався на зобов'язання і особливо борги. Розвиток економічного життя вимагав, щоб відповідальність за борги слідом за майном переходила на спадкоємців.

Римське право зробило і цей останній крок. Уже старе римське право (jus civile) розрізняє дві форми спадкового наступництва: універсальне і сінгулярне. У випадку універсального наступництва до спадкоємців переходили права і обов'язки спадкодавця, а за сінгулярного - переходили лише права (зрідка окремі обов'язки) [44,с.217].

Зародившись на ґрунті сімейного і родового ладу, спадкування на перших порах мало природний характер. Спадкоємцями були природно і обов'язково ті особи, які стояли ближче до померлого в порядку патріархальної родинності. Якщо померлий мав дітей, то вони вступали у володіння його майном. Якщо дітей не було, то спадщина переходила до тих осіб, з якими померлий раніше становив одну сім'ю.

Отже, порядок закликання до спадкування визначався самим порядком родинної спорідненості. Саме в цьому полягав природний закон спадкування; і в такому розумінні можна вважати, що в стародавні часи спадкування встановлювалось тільки за законом.

Поступово значення індивіда зростає, сімейний характер власності послаблюється, права домовладики щодо розпорядження майном посилюються. За правом розпоряджатися майном за життя, виникає право домовладики розпоряджатися майном на випадок смерті. Розвивається, отже, свобода заповітів.

Уже Закони XII таблиць визначають заповіт (testamentum) як акт, який усував порядок законного спадкування. Таким чином, поряд із спадкуванням за законом виникає інший вид спадкування - за заповітом.

При цьому характерною рисою римського права було їіравило: спадкування за законом не сумісне із спадкуванням за заповітом. Якщо, наприклад, спадкодавець призначив спадкоємця тільки на половину своєї спадщини, то і друга половина також переходить до нього, а не до спадкоємця за законом.

Свобода заповітів у Римі привела до безслідного зникнення сімейної власності. Старе римське цивільне право, яке надало домовладиці право передавати своє майно будь-кому, наклало на нього разом з тим певні обмеження на користь його підвладних членів сім'ї. Невиконання передбачених законом умов могло привести до визнання недійсності заповіту і спадкування за законом. В основі цих обмежень лежала думка про право близьких до спадкодавця осіб на необхідну участь їх у спадкуванні.

Дальший розвиток римського права спадкування перебував під великим впливом преторського права. Подібно до того, як майже в усіх галузях цивільного права поряд з цивільними інститутами претор створив свої особливі, преторські, інститути, так і в цій галузі система цивільного спадкування доповнюється системою спадкування за преторським едиктом (bonorum possessio). Суть спадкування за преторським позовом полягає у тому, що претор надає право певним особам увійти у володіння спадщиною. При цьому таке введення у володіння іноді мало лише тимчасовий, попередній характер. З'явиться інша особа, наприклад, цивільний спадкоємець - і особа, введена у володіння, повинна буде віддати спадщину їй, а. сама залишиться sine re - без спадщини. Іноді на підставі преторського едикту спадкоємцем ставав не той, хто мав цивільне право на спадщину, а зовсім інша особа, яку претор вводив у володіння, заповнюючи або вносячи поправки у цивільне право.

Якщо преторський спадкоємець конкурував з цивільним, тож і на грунті цієї колізії виникали уже відомі відносини, коли одна особа матиме голе квіритське право, а інша буде захищатися преторськими засобами. Позбавити цивільного спадкоємця його