Якщо кредитор спадкоємця не був повідомлений спадкоємцями про смерть боржника і не мав можливості дізнатися про це з інших джерел, він може звернутися з вимогами до спадкоємців протягом 1 року від настання строку права вимоги.

Якщо кредитору було відомо про смерть спадкодавця — боржника, але він не звернувся до спадкоємців і не пред'явив вимоги про повернення боргу у 6-місячний строк, або якщо він не міг знати про відкриття спадщини та не пред'явив своїх вимог протягом 1 року, він позбавляється права вимоги.

Якщо у ЦК йдеться про право кредитора спадкодавця на задоволення вимог про повернення боргу спадкоємцями останнього та про порядок подання відповідних вимог, то ст. 1282 ЦК встановлює обов'язок спадкоємців виконати ці вимоги кредитора спадкодавця.

Таким чином, вказані норми ніби доповнюють одна одну на прикладі, забезпечуючи максимально повно інтереси кредитора спадкодавця. При цьому ЦК виходить з того, що коли вже спадкоємці прийняли спадщину, то вони набувають не лише прав з управління, користування та розпорядження спадковим майном спадкодавця, але також і зобов'язання щодо цього майна.

Спадкодавці, що прийняли спадщину (немає значення, за законом чи за заповітом), при зверненні до них кредитора спадкоємця зобов'язані задовольнити його вимоги, якщо вони обгрунтовані та доведені.

Доказом правдивості вимог кредитора можуть бути розписка спадкодавця, договір позики, кредитний договір тощо. Спадкоємці зобов'язані задовольнити претензії кредитора повністю, але в межах одержаних активів.

Наприклад, якщо вартість спадкового майна дорівнює ЗО тис. грн, а боргів у спадкодавця на 40 тис. грн, то відповідальність спадкодавця обмежується ЗО тис. грн. Кожен зі спадкоємців відповідає перед кредитором особисто, у розмірі, який відповідає його частці у спадщині. Претензії кредитора спадкоємці повинні задовольнити шляхом одноразового платежу, якщо домовленістю між ними не було встановлено інше. У разі відмови від одноразового платежу суд, за позовом кредитора, накладає стягнення на майно, яке було передано спадкоємцеві в натурі.

Дійсна вартість спадщини визначається на момент її відкриття, а не на момент пред'явлення до спадкоємців вимог кредиторами.

3.3. Особливості спадкового договору

З часу вступу в силу Цивільного кодексу України минуло вже досить багато часу, але деякі його норми новелістичного характеру досі не стали предметом достатнього теоретичного опрацювання та аналізу, що, в свою чергу, впливає на низький рівень застосування таких норм на практиці.

Аналіз положень ЦК дає підстави визначити спадковий договір як двосторонній консенсуальний правочин, за яким одна сторона (набувач) зобов’язується виконувати розпорядження другої сторони (відчужувача) і в разі його смерті набуває право власності на майно відчужувача.

Здавалося б, ст. ст. 1302, 1303 вичерпно визначають суб‘єктів спадкового догоговору , до яких відносять набувача та відчужувача. Набувачем може бути фізична або юридична особа, відчужувачем – подружжя, один з подружжя або інша особа. Вочевидь, поняття «інша особа», що вживається в ч. 1 ст. 1303 стосовно відчужувача, стосується фізичної особи, що не перебуває в шлюбі, що випливає хоча б з того, що в ст. 1302 чітко передбачений юридичний факт, з яким пов’язується виникнення права власності у набувача, а саме – смерть відчужувача. Зрозуміло, що термін «смерть» вживається в ЦК стосовно фізичної особи. Проте набагато коректніше було б прямо зазначити в тексті ст. 1302 чи ст. 1303 ЦК, що відчужувачем є саме фізична особа, що б значно спростило застосування відповідних положень ЦК.

Проблемним видається положення ч. 1 ст. 1303 ЦК, яким встановлено, що відчужувачем може бути як подружжя, так і один з подружжя. Щодо подружжя, нібито, зрозуміло – обидва (і чоловік, і дружина) є відчужувачами за відповідним договором, вони разом підписують договір, тим самим вислювлюючи згоду на його укладання та згоду на те, щоб майно, що перебуває у їх спільній сумісній власності, стало предметом договору[16,с.38].

В такому випадку дотримуються вимоги ч. 1 ст. 65 Сімейного кодексу України (далі – СК), якою передбачено, що дружина та чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

На мою думку., також цікавим видається питання щодо набувачів за договором. Як я вже зазначала, набувачем може бути будь-яка фізична чи юридична особа. Відтак, можна зробити висновок, що набувачем може бути не тільки спадкоємці (причому - як за законом, так і за заповітом) відчужувача. Головне, щоб вказані фізичні чи юридичні особи мали цивільну праводієздатність для укладення договору. В зв‘язку з цим виникає питання щодо правової природи договору, яке буде висвітлено далі.

Що стосується на змісту договору, то положення глави 90 ЦК викликають деякі питання щодо того, які саме права і обов’язки можуть складати зміст правовідносин відчужувача і набувача. Ст. 1305 передбачає, що набувач у договорі може бути зобов‘язаний вчинити певну дію майнового чи немайнового характеру до відкриття спадщини або після її відкриття. Більше про зміст договору в ЦК не йдеться. Виходячи з наведеного виникає питання щодо того, чи може бути набувач зобов’язаний за договором не тільки вчинити певну дію майнового або немайнового характеру, а й, наприклад, утриматись від вчинення якоїсь дії?

Враховуючи наявність в тексті ст. 1305 ЦК дієслова «може», яке вказує на диспозитивність цієї норми, можна зробити висновок, що положення цієї статті є орієнтиром для сторін договору, але аж ніяк не виступають вичерпним переліком обов‘язків набувача. Вказане непрямим чином підтверджується також ч. 3 ст. 6 ЦК, якою передбачено право сторін відступити від