На мою думку, виправлення зазначених вище недоліків буде сприяти більш успішній реалізації соціально-економічних і фіскальних функцій, покладених на оподаткування спадщини в Україні.

4.3. Окремі проблеми регламентації інституту обов'язкової частки в спадщині

Структурне удосконалення цивільного законодавства, яке відбувається в Україні, покликало до життя не тільки певні нововведення, а й зумовило перегляд змісту усталених правових інститутів. Одним з останніх є інститут обов'язкової частки в спадщині. Не зважаючи на те, що багато цивілістів в своїх працях досліджували даний інститут, не склалося єдиної загальноприйнятої думки щодо правової підстави обов'язкової частки.

Крім того, не були досліджені в достатній мірі проблеми, пов'язані з розміром обов'язкової частки. В цьому питанні дипломної роботи я б хотіла Метою розглянути ці питання, які мають важливе значення, оскільки від їх правильного вирішення залежить захист майнових прав неповнолітніх та непрацездатних.

Насамперед потрібно з'ясувати функціональне призначення цього інституту, або ж ті цілі, заради яких законодавець пішов на закріплення такого суттєвого обмеження заповідальної свободи розпорядження власним майном для громадян.

Навряд чи можна вести мову про те, що законодавець виходив з якоїсь гаданої волі померлого спадкодавця, який з тих чи інших причин не виявив її в заповіті. Зі змісту норм ЦК України випливає, що неповнолітні або непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатні батьки та переживший з подружжя незалежно від змісту заповіту мають право на отримання в порядку спадкування половини частки, яка б належала кожному з них при спадкоємстві за законом.

Отже, законодавець частково нехтує волею заповідача. Я б могла назвати принаймні дві основні причини встановлення таких норм.

По-перше, таке право надано особам, які входять до першої черги спадкоємців за законом. Тобто, це особи, з якими спадкодавець під час свого життя мав найближчі родинні стосунки, чи, принаймні, з великим відсотком вірогідності можна припустити, що так і було. З цього можна зробити висновок, що такі особи могли надавати деяку, в тому числі й матеріальну, підтримку спадкодавцю. Закон не може вимагати надання якихось доказів, оскільки, наприклад, батьки часто допомагають своїм дітям, не вимагаючи натомість офіційного документа, який би це підтвердив в разі виникнення конфліктної ситуації.

Теж саме стосується дітей та дружини спадкодавця. Законодавець виходить з того, що було б несправедливим надати право спадкодавцю повністю розпорядитись всім майном на користь інших осіб, не врахувавши інтересів членів сім'ї, які брали участь в створенні такого майна.

По-друге, потрібно визнати, що існування таких норм спричинене певною мірою неможливістю держави забезпечити належний рівень матеріального благополуччя для неповнолітніх та непрацездатних громадян. Тож норми спадкового права за таких умов покликані виконувати ще й соціальну функцію.

Серед вчених-цивілістів я не знайшла єдино думки щодо того, до якого інституту спадкового права віднести право на отримання обов'язкової частки в спадщині. Можна виокремити три відмінних позиції з цього приводу.

На думку Т.Фадеєвої поняття «необхідні спадкоємці» і «обов'язкова доля» відомі тільки інституту спадкування за заповітом, коли умови та порядок спадкового правонаступництва визначені волею спадкодавця. До того ж, право на спадкування обов'язкової долі не повністю регламентується правилами спадкування за законом[51,с.42].

Як видно з цієї позиції, спадкування за законом розуміється виключно у вузькому значенні, тобто тільки як спадкування встановленими в Цивільному кодексі чергами в разі відсутності заповіту, чи не охоплення ним всієї спадщини.

Схожої позиції дотримувалась і Т.Чепіга, яка стверджувала, що спадкування обов'язкової частки є особливим порядком спадкування всередині основного — спадкування за заповітом. Підтвердженням цьому повинно слугувати те, що спадкування обов'язкової частки, не є чистою формою спадкування за законом, бо воно не настає, якщо не залишено заповіту. Крім того, спадкування за законом може бути змінено заповітом, а обов'язкове спадкування — ні.

Проте переважна більшість фахівців з спадкового права відстоювала позицію, згідно з якою суб'єкти права спадкування обов'язкової частки отримують свою долю в спадщині, як спадкоємці за законом. При цьому не заперечувались особливості, притаманні такому спадкуванню.

Повертаючись до дискусії щодо теоретичної кваліфікації даних правовідносин, потрібно зазначити, що тільки при врахуванні спеціального характеру норм, що встановлюють право на обов'язкову частку в спадщині в межах порядку спадкування за законом, можливе як їх правильне розуміння, так і вірне застосування на практиці.

Цивілісти, які наголошували на тому, що спадкування за правом на обов'язкову частку є особливим порядком спадкування всередині спадкування за заповітом, як основному в даному випадку, дотримувались таких поглядів тільки тому, що закон не поширив автоматично дію всіх правових норм, які застосовуються при звичайному спадкуванні за законом.

Як зазначала Т.Чепіга, якщо стати на позицію тих авторів, які відносять спадкування обов'язкової частки до спадкування за законом, то довелося б при визначенні обов'язкової частки враховувати положення, які діють тільки при спадкуванні за законом.

Така неузгодженість може бути подолана тільки при визнанні за спадкуванням обов'язкової частки спеціального характеру в межах спадкування за законом.

Потрібно зазначити, що й сам розмір обов'язкової частки став предметом дискусії. Обґрунтовувалась також концепція встановлення різних розмірів обов'язкової частки залежно від рівня матеріальної забезпеченості спадкоємців. Зокрема, пропонувалось підвищити для обов'язкових непрацездатних спадкоємців розмір частки до повної долі, яку б вони отримали за законом, а працездатним спадкоємцям надавати половину від законної частки. Йдеться про непрацездатних та неповнолітніх, тож немає достатніх підстав надавати їм право на отримання різної за величиною обов'язкової частки в спадщині. Обидві категорії осіб не можуть самостійно забезпечувати себе.

Цивільний Кодекс України не сприйняв диференційованого підходу,