Питання про походження bonorum possessio є спірним і донині. Відомо, однак, достовірно, що претор переслідував спочатку лише єдину мету - дати введення у володіння імовірному цивільному спадкоємцеві.

Однак невдовзі різні недосконалості цивільної системи змусили його вийти за межі цієї скромної ролі.

Історичною особливістю цивільної системи спадкування було, по-перше, те, що коли найближчий спадкоємець не приймав спадщини, то вона не переходила до дальшого за порядком родинності спадкоємця і ставала вимороченою, а в стародавні Часи - безгосподарною. Таке положення не схвалювалось і претор почав давати введення у володіння наступному родичеві.

По-друге, розклад агнатичної сім'ї, послаблення батьківської влади, яке сталося внаслідок розвитку і змін виробничих відносин і всього соціально-економічного ладу, привели до того, що передача спадщини особам, пов'язаним із спадкоємцем лише агнатичною спорідненістю, обминаючи найближчих кровних родичів, які втратили зв'язок з попердньою сім'єю (наприклад, еманциповані діти), стала теж визнаватися несправедливою, і претор почав давати таким особам bonorum possessio, вносячи поправки тим самим у цивільну систему[44,с.218].

Процедури, які обтяжували цивільне спадкування, були несприятливі для законного спадкоємця також і у випадку його відсутності або неможливості прийняти спадщину з яких-небудь поважних причин. Таке майно міг будь-хто захопити, і після річного володіння загарбник набував усі права законного спадкоємця.

Керуючись принципами доброчесності і справедливості, претор скасував як узурпацію набуття спадщини за давністю володіння і ввів інтердикт проти давнісного володіння спадковою масою на користь справжнього спадкоємця.

Таке набуття чужої спадщини сходить зі сцени, а якщо воно здійснене з корисливою метою, то стає criminalis - злочином. Усе це свідчить про те, що від преторського захисту справедливого спадкування найбільше виграли когна-ти - еманциповані діти померлого, а також інші його кровні родичі. Однак не тільки претор доклав зусиль до вдосконалення спадкового порядку.

Важливий принцип найновішого необхідного спадкування був встановлений в кінці республіки або на початку імперії у практиці центумві-рального суду, якому підлягали спори про спадкування.

Не залишилося без уваги і законодавство. Так у період республіки був прийнятий закон про обмеження свободи відписів. У період принципату замість закону виступають сенатусконсульти, окремі з яких відносяться до спадкового права.

Із зміцненням імператорської влади у галузі спадкового права на перший план виступають імператорські конституції. Під впливом усіх цих факторів римське спадкове право поступово далеко відходить від тих основ, на яких будувалася стара система цивільного права. Багато в чому вона була змінена як преторським едиктом, так і численними окремими законами. У результаті до часів Юстиніана римське спадкове право, зокрема спадкування за законом, являло собою систему надзвичайно складну і заплутану.

Таким чином можна бачити, що спадкоємство виникло разом з виникненням цивілізації. У такий спосіб люди з давніх часів намагалися полегшити існування нащадкам після своєї смерті.

Давши перше тлумачення спадкоємству і спадкового права , ці визначення дійшли і до нашого часу, тобто основні поняття залишились незмінними, а тільки зазнали невеличких уточнень. Спадкоємство — це перехід майна померлого до інших осіб. Спадкове право — це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилось майно, що має перейти до інших осіб, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називаються спадкоємцями.

1.2. Спадкові відносини в міжнародному праві

Основними колізійними питаннями у галузі спадкового права є загальне правило щодо визначення закону, що застосовується до спадкових відносин, форми заповіту, а також можливість реалізації автономії волі у заповідальних розпорядженнях.

Для прикладу, хочу навести приклад декількох країн, їхніх законодавств, які вирішують ці правові колізії.

У німецькому праві відносинам спадкування присвячені тільки 2 статті, які встановлюють два традиційні принципи колізійного спадкового права: громадянство спадкодавця як основна прив'язка та принцип єдності спадкової маси. Іншими словами, закон однаково підходить до регулювання, незалежно від предмета спадщини — рухомого чи нерухомого майна. Водночас законодавець в цій країні якоюсь мірою допустив можливість відходу від правила громадянства в цій сфері на користь автономії волі (наприклад, щодо нерухомості, яка знаходиться на території ФРН). Таким чином, німецький законодавець відійшов від традиційного підходу (регулювання спадкових відносин імперативною колізійною нормою), допустивши, хоч і незначною мірою, диспозитивність.

Зміст відповідної статті закону засвідчує рецепцію положень Гаазької конвенції 1961 р. про колізії законів стосовно форми заповітів[40,с.317].

Такий підхід в цілому притаманний державам — учасницям Конвенції. Наприклад, ст. 93 швейцарського Закону 1987 р. безпосередньо відсилає до положень Конвенції в питаннях регулювання форми заповітів.

Наприклад в Австрії вирішення колізій у спадковому праві регулюється ст. 28 Закону 1978 р.

Перша частина цієї статті містить загальну норму. Вона передбачає, що законом, який підлягає застосуванню до спадкових відносин, є національний закон спадкодавця на момент смерті.

Ця основна норма змінена в другій частині. Якщо процедура переходу спадщини відбувається в Австрії, то при прийнятті спадщини, виплаті боргів та виконанні зобов'язань із спадкування застосовується австрійський закон.

Австрійська кодифікація враховує той факт, що в питаннях спадкування різниця в законах не стосується порядку спадкування та визначення кола спадкоємців. Законодавець вважає, що колізійна норма, скоріше, повинна бути присвячена питанню про те, як спадкоємець має приймати власність спадкодавця. Необхідно взяти