Швейцарське законодавство навпаки, у питаннях спадкування виходить з принципу останнього місця проживання спадкодавця. Характерно, що швейцарська кодифікація, якій притаманне широке використання категорії lex voluntatis, досить обережно ставиться до автономії волі в питаннях заповідальних розпоряджень. Право спадкодавця підпорядковувати заповіт законові одного з громадянств, які має особа, передбачено лише для іноземців, що мешкають у Швейцарії і лише за умови, що вони не втратили на момент смерті свого громадянства і не набули громадянства Швейцарії.

Такий стриманий підхід до автономії волі спадкодавця притаманний переважній більшості досліджених нами кодифікацій. Майже всі новітні закони у сфері спадкового права ґрунтують визначення права, що застосовується до спадкових відносин, на критеріях громадянства або останнього місця проживання і водночас передбачають можливість обрання спадкодавцем закону доміцилію замість закону громадянства або відповідно закону громадянства замість закону доміцилію, хоча і з обмежувальними застереженнями на зразок наведеного вище положення швейцарського закону. В деяких актах встановлюється різний режим для спадкування рухомого майна та нерухомості.

Для останньої дедалі частіше передбачається принцип lex rei sitae (закон місця знаходження речі). Щодо форми заповіту кодифікаційна практика останніх років йде шляхом встановлення гнучкої системи прив'язок з метою сприяння збереженню дійсності заповіту.

Проте заповіт або його скасування не можуть бути визнані недійсними внаслідок недодержання форми, якщо остання відповідає вимогам права місця складення заповіту, або права країни громадянства, або права країни звичайного місця перебування спадкодавця в момент складання акта чи в момент смерті, а також права країни, в якій знаходиться нерухоме майно. Аналіз тенденцій законодавчого регулювання у сфері колізійних питань спадкового права свідчить: основний масив проблемних ситуацій, що виникають у цій царині, пов'язаний з особистим статутом спадкодавця, і вирішуються такі колізії здебільшого шляхом застосування закону громадянства або доміцилію спадкодавця. Не слід, однак, забувати, що спадкові відносини в більшості випадків виникають з приводу майна. Останнє у цій категорії правовідносин виступає фактично основним «іноземним елементом» [40,с.319].

Отже, в цілому, припустимим є застосування у спадкових відносинах таких же колізійних критеріїв, які використовуються для вирішення колізійних питань права власності. Це чітко простежується у законодавчих актах країн , де має місце розрізнення рухомого і нерухомого майна. Стосовно форми заповідальних розпоряджень спостерігається тенденція відходу від класичного правила locus regit actum(місце підписання правового акту має пряме значення) на користь системи більш гнучких прив'язок. Хоча цю тенденцію навряд чи можна назвати новою, оскільки формула locus regit actum критикувалася ще на початку XX ст.

1.3. Підстави спадкування та позбавлення права на спадщину

Характеризуючи дане питання, я б хотіла звернутитись до Цивільного кодексу України, в якому йдеться про те, що спадкодавець може заборонити успадковувати власну спадщину тим чи іншим спадкоємцям за законом. Позбавлення права на спадкування буває двох видів: пряме і непряме.

Пряме позбавлення права на спадкування має місце за наявності безпосередньої вказівки про це в заповіті. Спадкодавець, забороняючи успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом, вказує при цьому їх у своєму заповіті. Зазначений вид позбавлення права на спадкування, у свою чергу, поділяється на два підвиди: загальний та конкретний[35,с.16].

Загальний підвид прямого виду позбавлення права на спадкування полягає в тому, що спадкодавець, забороняючи успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом, не зазначає при цьому їхні ініціали у своєму заповіті. (див. додаток 1)

Конкретний підвид прямого виду позбавлення права на спадкування полягає в тому, що спадкодавець, забороняючи успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом, зазначає при цьому їхні ініціали у своєму заповіті. (див. додаток 2)

Непряме позбавлення права на спадкування має місце за відсутності безпосередньої вказівки про це в заповіті. Спадкодавець, забороняючи успадковувати власну спадщину певним спадкоємцям за законом, не вказує при цьому їх у своєму заповіті. (див. додаток 3)

Як висновок, хочу сказати, що розглянута класифікація позбавлення права на спадкування має важливе практичне значення. Ознайомившись зі змістом п. 2 ч. 2 ст. 1235 ЦК України, я дійшла висновку, що спадкоємець за законом, який позбавлений права на спадкування, не зможе прийняти спадщину.

При цьому спадкоємець за законом, який у прямій формі позбавлений права на спадкування, за жодних обставин не зможе прийняти спадщину, тобто ні на підставі положень, які зафіксовані у заповіті, ні на підставі безпосередніх приписів закону зазначений учасник цивільно-правових відносин не зможе стати власником належних до складу спадщини прав і обов’язків спадкодавця.

Спадкоємець за законом, який у непрямій формі позбавлений права на спадкування, зможе прийняти спадщину лише за наявності певних обставин. На підставі безпосередніх приписів закону зазначений учасник цивільно-правових відносин тільки тоді зможе стати власником належних до складу спадщини прав і обов’язків спадкодавця, коли спадкоємець за заповітом відмовиться від набуття права власності на неї або не прийме її.

Однак цей перелік не є вичерпним. Нотаріуси у своїй професійній діяльності інколи потрапляють на ще один вид позбавлення права на спадкування. Його як у вітчизняній, так і в зарубіжній юридичній літературі називають «змішаним» або «комбінованим».

Головна особливість вказаного вище виду позбавлення права на спадкування полягає в тому, що одні спадкоємці за законом безпосередньо відсторонюються