Це судження можна прокоментувати таким чином, що спадкодавець, забороняючи успадковувати власну спадщину тим чи іншим спадкоємцям за законом, одних із них вказує у своєму заповіті, а інших – ні. Зараз розглянемо практичну сторону реалізації наведеного вище аспекту. (див. додаток 4)

Спадкодавець Лавренчук В’ячеслав Григорович заповів усю спадщину своєму племіннику – Балабанову Миколі Петровичу, позбавивши при цьому права на спадкування тих фізичних осіб, які не є необхідними спадкоємцями: свою дружину – Лавренчук Тамару Павлівну (в прямій формі) і свого сина – Лавренчука Олексія В’ячеславовича (в непрямій формі).

Як бачимо, у наведеному заповіті спадкодавець Лавренчук В’ячеслав Григорович прямо заборонив успадковувати власну спадщину своїй дружині (Лавренчук Тамарі Павлівні) та опосередковано – своєму сину (Лавренчуку Олексію В’ячеславовичу).

Практичному застосуванню змішаного виду позбавлення права на спадкування притаманні своєрідні особливості.

По-перше, спадкоємець за законом, який безпосередньо позбавлений права на спадкування, ні за яких обставин не буде допущений до прийняття спадщини.

Це означає що, ні на підставі положень, які зафіксовані у заповіті, ні на підставі приписів, що містяться в ЦК України, зазначений вище учасник цивільно-правових відносин не зуміє набути у власність належні до складу спадкової маси права і обов’язки спадкодавця. Однак слід наголосити на тому, що це правило ні за яких умов не розповсюджується на тих фізичних осіб, які є необхідними спадкоємцями.

По-друге, спадкоємець за законом, який опосередковано позбавлений права на спадкування, буде допущений до прийняття спадщини лише за наявності певних обставин, які передбачені відповідним законом.

Це можна розуміти таким чином, що на підставі безпосередніх приписів ЦК України зазначений вище учасник цивільно-правових відносин тільки тоді зуміє стати власником належних до складу спадкової маси прав і обов’язків спадкодавця, коли спадкоємець за заповітом:

- або відмовиться від набуття права власності на спадщину;

- або не прийме спадщину;

- або буде усунений від процесу прийняття спадщини.

Однак необхідно наголосити на тому, що це правило ні за яких умов не поширюється на тих фізичних осіб, які є необхідними спадкоємцями.

1.4. Відкриття спадщини

З відкриттям спадщини фактично виникає відношення по спадкуванню. До моменту відкриття спадщини можyf констатувати тільки можливість, що у певної особи з’явиться право стати спадкоємцем. До цього часу закликання до спадкування окремих осіб хоча і може бути виражено у заповіті або законі, але має лише значення імовірності.

Як і будь-яке припущення, воно може і не здійснитись; тільки з моменту відкриття спадщини закликання певного кола осіб до спадкування отримує юридичну силу.

Звичайно, і за життя спадкодавця можуть виникнути передумови щодо оформлення майбутнього складу спадкових відносин. Розпорядження щодо спадкоємців, складу спадщини та умов щодо її одержання спадкоємцями спадкодавець може визначити у заповіті.

Крім того, потенційні спадкоємці на той випадок, коли спадкодавець не залишає заповіту, визначаються законом. Але передумови одержують юридичне значення якраз тому, що збереглися, існували на час відкриття спадщини. Саме з відкриттям спадщини закон пов’язує виникнення спадкових відносин.

Інститут відкриття спадщини у спадковому праві характеризується двома основними ознаками: час відкриття спадщини та місце відкриття спадщини.

Час відкриття спадщини визначається ч. 2 ст. 1220 ЦК України як день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою. Як свідчить аналіз чинного законодавства, з цього імперативного по суті правила інші законодавчі акти можуть передбачати винятки, зумовлені необхідністю уточнити час відкриття спадщини, оскільки у випадку визначення часом відкриття спадщини дня смерті спадкодавця його спадкоємці автоматично опиняються в юридично невигідному правовому становищі і реально унеможливлюється одержання ними бодай якого майна із складу спадщини.

Таким нормативним актом є Постанова Верховної Ради Країни від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», якою передбачається, що часом відкриття спадщини після смерті громадянина, який зазнав політичних репресій та був посмертно реабілітований у встановленому порядку, є день прийняття рішення Комісією з питань поновлення прав реабілітованих про повернення майна реабілітованого або про відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги.

Чітка законодавча регламентація питання про час відкриття спадщини має вельми важливе значення, оскільки з часом відкриття спадщини пов’язується вирішення низки важливих питань у спадковому праві. По-перше, з цього моменту починають спливати строки для прийняття спадщини. По-друге, від знання чи незнання часу відкриття спадщини кредиторами залежить початок і тривалість строку для пред’явлення ними претензій до спадкоємців. По-третє, з моменту , коли відкрилася спадщина, спадкоємцям належить право на майно, що входить до її складу. По-четверте, спадкоємцями вважаються особи, які є живими на час відкриття спадщини.

У разі, коли спадщина відкривається внаслідок оголошення фізичної особи померлою в судовому порядку, часом відкриття спадщини, за загальним правилом, буде день вступу в законну силу судового рішення про оголошення особи померлою. Проте за судом закріплене право, крім прийняття рішення про оголошення особи померлою, ще й зазначити у рішенні припущену дату смерті такої особи, якщо у суду є підстави припускати її загибель від конкретного нещасного випадку, стихії, аварії, воєнних дій тощо.

Час відкриття спадщини підтверджується свідоцтвом органів реєстрації актів цивільного стану (РАЦС) про смерть спадкодавця.

Цивільний кодекс України у ст. 1220, спеціально присвяченій регламентації часу відкриття спадщини, регулює ще одне надто важливе питання – питання спадкування осіб, які могли б спадкувати одна після одної, але померли протягом однієї доби. Випадки смерті таких осіб зустрічаються дуже часто, коли вони помирають під час спільної для них небезпеки (аварій, стихійних лих тощо). Особи, які