Частина 3 ст. 1220 ЦК України регламентує, що у випадку, якщо протягом однієї доби померли особи, які мали б право спадкування одна за одною, померли під час спільної для них небезпеки, вони вважаються таким, що померли одночасно, якщо інше не встановлено відповідними доказами.

До прийняття ЦК України це питання не було врегульоване нормативно, тобто на законодавчому рівні. Разом з тим відповідні роз’яснення сформулював Верховний Суд України. Згідно з абзацем другим п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами справ про спадкування», «особи, які померли в один і той же день (незалежно від часу смерті), не спадкують один після другого». Як бачимо, аналогічну позицію щодо неможливості спадкування комморієнтів зайняв і законодавець при прийнятті нового Цивільного кодексу.

Саму норму ч. 3 ст. 1220 ЦК України слід розуміти таким чином, що комморієнти не одержують право на спадкування навіть, якщо їхня смерть фактично є неодночасною, тобто існує певний часовий проміжок між настанням смерті першого з комморієнтів та другого комморієнта.

Зрозуміло, що така норма є досить спрощеним регулюванням спадкування комморієнтів, адже неодночасність настання смерті спадкоємців жодного правового значення не має. Однак таке регулювання має свої підстави, адже саме день смерті спадкодавця (календарна дата), а не момент (час та хвилина настання смерті) вказується у свідоцтві про смерть або встановлюється у судовому рішенні. Тому питання про подальше спадкування комморієнтів перебуває у прямій залежності від удосконалення правил діловодства в Україні.

Але на теоретичному рівні можна справедливо критикувати чинне законодавство. Адже норма, яка встановлює неможливість спадкування комморієнтів, має застосовуватись, якщо обставини справи не дозволяють чітко визначити, хто з комморієнтів помер раніше, а хто – пізніше. Якщо ж відповідні докази про неодночасність смерті можуть бути надані й вони є переконливими, спадкування комморієнтів слід передбачити.

Існує також точка зору про те, що спадкоємці мають закликатися до спадкування, якщо вони є живими на момент відкриття спадщини незалежно від того, чи дожили вони до кінця календарної доби, коли відкрилася спадщина, чи ні. Закон, який ставить виникнення права на спадкування в залежність від того. чи доживе спадкоємець до кінця тієї доби, коли помер спадкодавець, є таким, що істотно звужує правоздатність спадкоємця.

Крім того, можна вважати, що право на спадкування, яке виникає у день відкриття спадщини, лише формально виникає у день відкриття спадщини, адже якщо цей спадкоємець не доживе до кінця тієї доби, коли помер спадкодавець, він вже не вважатиметься спадкоємцем. Але разом з тим норми щодо комморієнтів не можуть бути змінені до тих пір, поки не буде удосконалено механізм документації актів цивільного стану.

Місце відкриття спадщини визначається як останнє місце проживання спадкодавця. Важливість правильного встановлення місця відкриття спадщини в першу чергу зумовлено тим, що за цим місцем визначається та нотаріальна контора, до якої мають звернутися спадкоємці із заявою про прийняття спадщини або про відмову від її прийняття, яке вживає заходи по охороні спадкового майна та видає свідоцтво про право на спадщину. Таким чином, в цілому за місцем відкриття спадщини визначається той нотаріус, який здійснюватиме оформлення спадкової справи.

Згідно з п. 187 Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України», місцем відкриття спадщини визнається не просто останнє, а останнє постійне місце проживання спадкодавця.

Було б значно доцільніше регулювати спадкові відносини не за останнім фактичним, а за останнім постійним місцем проживання спадкодавця, адже саме в цьому місці збережено правовий зв’язок спадкодавця із спадщиною та спадкоємцями, які проживають, як правило, не далеко. Принаймні, саме норма про те, що місцем відкриття спадщини є місце останнього постійного, а не останнього фактичного проживання спадкодавця, існувала протягом багатьох років в українському законодавстві[5, с.6].

Змінювати цю норму і прив’язувати місце відкриття спадщини до випадкових юридичних фактів (настання смерті у відрядженні, при переїзді тощо) у взаємозв’язку з нормою ст. 29 ЦК України про те, що місцем проживання фізичної особи є те місце, де вона проживає постійно, переважно або тимчасово, було б не зовсім доцільно. Якщо реанімувати норму законодавства УРСР про те, що місцем відкриття спадщини є місце останнього постійного проживання спадкодавця, це узгодить норми ЦК України та Інструкції «Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України».

Документами, що підтверджують місце відкриття спадщини, можуть виступати: свідоцтво органів РАЦС про смерть, якщо останнє постійне місце проживання і місце смерті спадкодавця збігаються, довідка житлово-експлуатаційної організації, правління житлово-будівельного кооперативу, виконавчого комітету місцевої Ради народних депутатів (місцевої адміністрації) або з місця роботи померлого про постійне місце його проживання, а також запис у будинковій книзі.

Якщо місце проживання померлого не відоме, доказом місця відкриття спадщини буде документ про місцезнаходження належного йому майна (нерухомого, а за його відсутності – рухомого). За відсутності вищезазначених документів місце відкриття спадщини підтверджується рішенням суду про його встановлення, що набрало законної сили.

Розділ 2. Характеристика спадкування за заповітом

2.1. Юридичне поняття, зміст та форма заповіту

Встановлений порядок спадкування за законом грома-дянин може змінити своїм заповітом. Право заповідати майно — одне з цивільних прав, передбачене ЦК України.

Заповіт — це особисте розпорядження громадянина стосовно свого майна на випадок смерті з призначенням спадкоємців, яке складається у визначеній законом формі і посвідчується особами, вказаними в законі.

Будь-який дієздатний громадянин може залишити за заповітом все своє майно або його частку (не