Декларативна теорія з'явилась на відповідь попередній. Міжнародне визнання не створює нового суб'єкта МП. Акт визнання - декларація, що констатує його появу. Тобто держава стає суб'єктом в силу свого існування, і наявність акту визнання (чи його відсутність) не впливає на міжнародну правосуб'єктність. Прихильники останньої справедливо стверджують об'єктивний характер міжнародної правосуб'єктності, прихильники конститутивної теорії справедливо посилаються на практику, коли відсутність визнання, по суті, виключає новий суб'єкт з міжнародного товариства. Найновіші приклади підтверджують це. Невизнання Придністровської Молдавської республіки веде не тільки до виключення з міжнародного товариства, але, по суті, лишає її суттєвих ознак державності. Особливо це стосується Республіки Ічкерія. Звичайно, коли новому суб'єкту відмовляє у визнанні тільки частина міжнародного товариства, це не може виключити його з сім'ї народів, і тоді треба віддати перевагу декларативістам. Як пише Я.Броунлі, "цілком обґрунтовано було б виходити із засновку існування держави і у тому разі, коли інша сторона у спорі або треті держави її не визнали" [Брсунли Я. Международное право: В 2 кн. — М.: Прогресе, 1997. — Кн. 1. — С. 148]. Але коли визнання відсутнє зовсім або коли тільки одна чи дві держави, іноді лише за ідеологічними мотивами, визнають новий суб'єкт, це не може утворити йому міжнародної правосуб'єктності. Може мати місце і зворотна ситуація, коли лише декілька держав відмовляються від визнання на фоні визнання переважної кількості голосів. Це не може впливати на міжнародно-правовий статус держави.

Певний вклад у проблему визнання був зроблений Інститутом міжнародного права в його Резолюції на 40-й сесії 17-24 квітня 1936 р. У ній відзначається, що "визнання має декларативне значення. Існування нової держави зі всіма юридичними наслідками, котрі тягнуть за собою це існування, не порушується відмовою у визнанні з боку однієї чи декількох держав". Саме ж визнання держави "є вільним актом, шляхом якого одна чи декілька держав констатують існування на певній території людського суспільства, організованого у політичному відношенні, незалежного від усякої іншої існуючої держави, здатного додержуватися приписів міжнародного права, і внаслідок цього заявляють про свою волю розглядати його як члена міжнародних відносин" [Международное право в избранных документах — С. 107].

Міжнародне визнання тягне встановлення з новим суб'єктом міжнародного права нормальних міжнародних відносин, у тому числі дипломатичних, консульських, торгових тощо. Прийняття рішення про визнання — це акт виявлення суверенної волі кожної держави, яка виходить з політичних та ідеологічних міркувань. Але одним з важливих критеріїв є легітимність державної влади, котра встановлюється у державі, яку визнано. При цьому під легітимністю слід розуміти підтримку населенням встановленого режиму, а не тільки законність приходу до влади. Ж. Бюрдо нагадував, що уряд маршала Петена, більш відомий як "уряд Віші", був утворений відповідно до французького конституційного закону від 10 липня 1940 p., тобто був цілком законним, але не був легітимним, тому що ані самі французи, ані світове товариство у цілому не визнавали і не підтримували цей уряд, а після війни Петена судили і присудили до страти [Признание в современном международном праве (признание новых государств й правительств). — M.: Междунар. отношения, 1975. — С. 30]. Нерідко легітимність влади визначається не відразу, як це буває при соціальних революціях, коли виявляється ступінь її підтримки народом. Це служить критерієм для вирішення питання про визнання.

Іноді таким критерієм визнають наявність ефективної влади як передумови її визнання. Але при цьому потрібна об'єктивна оцінка реальної ситуації. Г.І. Курдюков нагадує, що Республіка Заїр до моменту утворення була визнана всіма державами, але у країні тривалий час була відсутня ефективна влада.

Як зазначалось у нашій літературі, "у визнанні має бути відмовлено знов утвореній державі або уряду, якщо вони ведуть політику агресії, встановлюють режим апартеїду, якщо вони утворені через порушення принципу самовизначення". Відмова у визнанні іноді використовується як спосіб ізоляції нового суб'єкта міжнародного права, особливо тоді, коли це вигідно для значної групи держав. Так чинили ворожі СРСР країни у перший період його існування, так чинили після другої світової війни стосовно однієї з двох існуючих німецьких держав — НДР. На підставі так званої доктрини Хальштейна ФРН загрожувала розривом дипломатичних відносин будь-якій державі, яка визнала НДР.

При вивченні інституту визнання слід ураховувати зростаюче в останній період значення інтеграційних процесів у всій системі міжнародних відносин, все більше визнання принципу універсальності, несумісне з політикою невизнання[29].

6.1. Форми визнання

Як правило, визнання здійснюється одностороннім актом держави, який може бути виражений у різних формах: нотифікацією, декларацією, вітальним листом тощо. Визнання може міститися в угоді про встановлення дипломатичних відносин з державою, яка визнається.

Розрізняють три види визнання: de jure (де-юре), de facto (де-факто) і визнання ad-Hoc (ад хок). Визнання де-юре — це повне юридичне визнання нового суб'єкта міжнародного права, яке супроводжується, як правило, встановленням з ним дипломатичних відносин і подальшим укладанням політичних, економічних, культурних договорів і угод. Визнання де-юре означає і визнання правонаступництва нового суб'єкта стосовно права і майна держави-попередника, й обов'язок поважати і визнавати законодавство визнаної держави.

Визнання де-факто означає, що, на думку держави, яка визнає, встановлена в даній країні влада ще не має достатньої стабільності й, крім того, не дає достатніх підстав для визнання її повноправним членом міжнародного товариства