Зі змісту ст.217 СК випливає, що умовами згоди батьків на усиновлення є вільне волевиявлення, його безумовний характер, нотаріальна форма (порядок засвідчення нотаріусом такої згоди поки в чинному законодавстві не встановлений, але дотримання нотаріальної форми є обов’язковим відповідно до абз.5 п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 №3 [31] досягнення дитиною двохмісячного віку (якщо її було покинуто у пологовому будинку або іншого закладу охорони здоров’я), та згода дитини, якщо остання досягла віку та рівня розвитку, що може її висловити. Отже, чинний СК допускає відмову від дитини. Тому, на нашу думку, з огляду на те, що неможливість відмови батьків від батьківських прав не завжди відповідає інтересам дитини, необхідно все ж таки виокремити випадки, коли відмова від дитини є правозгідною.

Ми підтримуємо позицію Ю.С. Червоного про те, що належне здійснення батьками батьківських прав є їх обов’язком, за невиконання якого до батьків застосовується санкція у вигляді позбавлення батьківських прав. І замість того, щоб відмовитись від своїх прав і передати дитину під опікування органів опіки та піклування, недобросовісні батьки для досягнення того ж самого результату просто мають перестати здійснювати свої права та виконувати обов’язки. Однак це вкрай негативно позначиться на дітях [29, с.256].

Правова природа норми про неправозгідність відмови від батьків побудована на позиції, що батьки не можуть відмовитись від своїх батьківських прав і що ці права не передаються і не відчужуються. Однак з цього правила повинні бути виключення, одне з яких робить законодавець. Зі змісту ч.3 ст.132 СК випливає, що за наявності поважних причин батьки можуть залишити дитину в пологовому будинку або іншому закладі охорони здоров’я.

РОЗДІЛ 2

ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ МАЙНОВИХ ПРАВ ДИТИНИ

2.1. Деякі особливості реалізації права власності дитини

Виходячи з того, що саме на сферу матеріальних інтересів людини держава здійснює найбільший правовий вплив і аналізуючи останні зміни в СК України, які в більшій мірі торкнулися майнових правовідносин між дружиною, чоловіком та їх дітьми, питанню права власності дитини слід привернути особливу увагу. Адже найважливішою групою майнових прав дитини є її майнові права взагалі, та право власності на певне майно, зокрема.

Відповідно до СК України, якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім'ї та родичами не врегульо-вані цим Кодексом, вони регулюються відповідними нормами ЦК України, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (ст.8) [32]. Таким чином законодавець встановив, якими нормами права необхідно керуватись у відносинах, зокрема майнового характеру, між батьками і дітьми у разі їх неврегульованості нормами СК України. В даному випадку мається на увазі, що вирішення таких питань виходить за межі сімейних правовідносин, оскільки йдеться про майнові права дитини як суб’єкта права. Таким чином, при розгляді даного питання ми будемо безпосередньо керуватися положеннями ЦК України.

Згідно ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Ст.203 ЦК України вказує, що особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. А якщо правочин вчиняється батьками (усиновлювачами), що є характерним для реалізації майнового права дитини, то такий правочин не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Саме така загальна вимога є необхідною для чинності правочину [33].

Тобто правочини щодо вказаного майна мають укладатися в тому порядку, з яким закон пов’язує ступінь дієздатності дитини, яка є стороною договору [34, с.18-19]. Водночас доцільно зауважити, що підставами для набуття дитиною права власності є підстави, які передбачені главою 24 ЦК України з врахуванням норм ст. 31 і ст. 32 ЦК України щодо обсягу дієздатності дитини. Таким чином, у сучасних умовах дитина має численні можливості для набуття майна у власність. Водночас слід зазначити, що майнові права дитини завжди були «каменем спотикання» у правозастосовчій практиці.

Відповідно до Закону України ”Про охорону дитинства“ кожна дитина, в тому числі й усиновлена, має право на одержання в установленому законом порядку в спадщину майна і грошових коштів батьків чи одного з них у разі їх смерті або визнання їх за рішенням суду померлими незалежно від місця проживання. Дитина, батьки якої позбавлені батьківських прав, не втрачає права на успадкування їх майна. У разі визнання батьків або одного з них рішенням суду безвісно відсутніми дитина має право на утримання за рахунок їх коштів і майна (ст.17). З огляду на це, законодавець не закріплює за дитиною право на майно, а лише визначає підстави набуття права власності. При цьому ст.17 цього ж закону зазначає про ”інші майнові права дитини“, не вказуючи на їх приблизне нормативне визначення [7]. На нашу думку, така позиція законодавця є незрозумілою. Тому необхідно змінити або назву статті, або ж її зміст.

Що стосується історії нормативного регулювання майнових прав дитини, то ще Кодекс про шлюб та сім’ю України від 20.06.1969 р.(далі КпШС) [35] містив норми, покликані сприяти охороні майнових прав дітей. В ст. 78 цього Кодексу зазначалося, якщо в неповнолітніх є належне їм майно, батьки управляють ним як опікуни й піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку й піклування.