виявляється у забезпеченні малолітньої чи неповнолітньої дитини певними мінімальними благами, що необхідні для її життя та виховання. Реалізація цього права виправдана тією обставиною, що сама дитина в силу свого віку та розумових здібностей нездатна забезпечити собі принаймні мінімальний рівень проживання, тому логічним і справедливим є покладення на батьків (осіб, що їх замінюють) обов’язку з утримання дитини. [41].
Стаття 180 СК України, згідно з якою батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття, ґрунтується та відповідає ч. 2 ст. 51 Конституції України, а також Концепції державної сімейної політики, затвердженої Постановою Верховної Ради України від 17 вересня 1999 р., в якій вказується, що сьогодні відповідальність за утримання і виховання дітей покладається на батьків значно більшою мірою, ніж на державу. Зобов'язання ж держави щодо матеріального забезпечення дітей мають субсидіарний (додатковий) характер [42].
Теоретичним підґрунтям питань, пов'язаних із правом дитини на аліменти, можна розглядати праці таких вчених, як І.В.Жилінкова, О.С.Йоффе, М.Г.Масевич, А.М.Рябова, Л.В.Сапейко, Г.М.Свердлова, С.Я.Фурса, Ю.С.Червоний та інші.
Так, у батьків як суб'єктів аліментного зобов'язання обов'язок з утримання виникає з моменту народження дитини та припиняється по досягненні дитиною повнолітнього віку або з моментом її смерті. Що стосується самої дитини, то з моменту народження і до досягнення нею повноліття правом на аліменти дитина наділяється незалежно від наявності в неї другого з батьків або третьої особи, уповноваженої на подання позову про стягнення аліментів. Фактично перед судом стоїть завдання вирішити справу не на користь одного з батьків, а на користь дитини, виходячи виключно з її інтересів [40, с. 561].
Аліментне зобов'язання як складний правовий інститут визначається майновим та виключно особистим характером, взаємністю, невідплатністю, тривалістю та обґрунтованістю існування, цільовим призначенням, відсутністю можливості для взаємозарахування, неможливістю множинності суб'єктів [43, с. 8].
Таким чином, з погляду суб'єктів аліментного зобов'язання під аліментним зобов'язанням слід розуміти правовідносини, які базуються на кровному спорідненні та спрямовані на забезпечення примусового виконання обов'язку обох або одного з батьків по утриманню дитини з метою забезпечення гідних умов існування до досягнення дитиною повноліття.
Однією з новел СК України можна назвати положення ст. 181, яке вперше у сімейному законодавстві України посилається на те, що способи виконання батьками обов'язку утримувати дитину визначаються за домовленістю між ними, тобто на диспозитивних засадах. Відповідно до цього можна зробити висновок, що аліментний обов'язок батьків може бути оформлений між батьками дитини домовленістю або договором, що не суперечить ч. 2 ст. 7 СК України. Ця домовленість між батьками дитини щодо її утримання може фіксуватися у шлюбному договорі (ч. 2 ст. 93 СК України) [40, с. 573].
Правова сила договору між батьками про аліменти на дитину полягає у можливості його примусового виконання. Розмір аліментів, який визначається за домовленістю сторін може і перевищувати суму, яку одержувач аліментів розраховував одержати у разі стягнення аліментів за рішенням суду. Строки виплати аліментів обумовлюються досягненням дитиною повноліття (ст. 180 СК України), а у зв'язку з навчанням - 23 років (ч. 1 ст. 199 СК).
Розірвання договору про сплату аліментів на дитину можливе внаслідок укладення одним із батьків, ґрунтуючись на вимогах ст. 190 СК України, договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку із передачею права власності на нерухоме майно, а також у зв'язку з закінченням його строку або досягненням дитиною повноліття.
З дозволу органів опіки та піклування в такій самій формі (та з обов'язковою державною реєстрацією) той із батьків, з ким проживає дитина, і той із них, який проживає окремо від дитини, можуть укласти договір про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з передачею права власності на нерухоме майно (ст. 190 СК України), що теж є новелою.
Виходячи з норм даної статті, суб'єктами такого договору має бути визнано обох батьків, і, як зауважує С.Я.Фурса, орган опіки та піклування дає згоду на його посвідчення. Дозвіл органу опіки та піклування має стосуватися як загалом доцільності укладення такого договору, так, зокрема, і його умов, а саме, виходячи з ч. 2 ст. 190 СК України, хто має бути набувачем за договором - лише дитина або дитина і той із батьків, з ким вона проживає. Слід зазначити, що при укладенні договору не відбувається відмова від права на аліменти, а лише змінюється суб'єкт виконання аліментного обов'язку. Крім того, дитина стає власником чи співвласником нерухомого майна, переданого за договором [40, с. 574].
Ч. 1 ст. 190 СК України, де йдеться про те, що коли дитина досягла 14 років, вона бере участь в укладенні договору між її батьками про припинення права дитини на аліменти у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно, викликає зауваження. З погляду деяких авторів, зокрема І.В.Жилінкової, є незрозумілим, яким чином дитина може брати участь в укладенні подібного договору, і як має бути відображена її воля. Нечіткість норми (ч. 1 ст. 190 СК України) призводить, таким чином, до порушення в процесі її застосування [44. с. 212].
Об'єктом цього договору в обсязі ст. 190 СК України виступає нерухоме майно в якості погашення аліментних зобов'язань до повноліття дитини. У зв'язку з тим, що будинки, дачі, а також окремі квартири є різними за вартістю, і тому не завжди можливим буде погасити аліментні зобов'язання за рахунок таких об'єктів. Відтак термін дії такого договору має, з погляду юристів-практиків,