РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ СІМЕЙНИХ ПРАВ ДИТИНИ

1.1. Поняття, форми, способи і принципи реалізації сімейних прав дитини

Діти будь-якої держави знаходяться в привілейованому становищі. Не виключенням є й наша держава, яка піклується про підростаюче покоління практично в усіх сферах своєї діяльності, в яких охорона, захист і реалізація прав дитини є першочерговою.

Діти, поряд з пристарілими, інвалідами, душевнохворими, вагітними жінками відносяться до числа осіб, які як ніхто інші значно частіше зазнають негативного впливу від оточуючого середовища, а тому і потребують особливої правової охорони своїх прав та інтересів.

Перш ніж розглядати питання реалізації сімейних прав дитини, необхідно звернути увагу на визначення поняття категорії ”дитина“, тим більше, що вона не відноситься до числа однозначних і неоспорюваних. Більше того, як національне, так і міжнародне законодавство широко використовує такі поняття як “дитина“, “неповнолітній” “малолітній”, тим самим створюючи ланцюг тотожних понять. Так, Конвенція ООН про права дитини 1989р. (як і Конвенція про громадянство від 06.11.1997р., ратифікована Україною із застереженнями Законом від 20.09.2006) [1] в ст.1 визначає: “дитиною є кожна людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше”. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980р. (для України набрала чинності 01.09.2006) [2] не визначає хто підпадає під категорію дітей, але визначає, що вона застосовується до будь-якої дитини, яка постійно проживала в Договірній державі безпосередньо перед вчиненням акта порушення прав піклування або доступу. Застосування Конвенції припиняється, коли дитина досягає віку 16 років (ст.4). Європейська Конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20.05.1980р. (для України набрала чинності 01.11.2008р. ) [3] у ст.1 під поняттям “дитина” розуміє особу будь-якого громадянства, що не досягла 16 років і не має права самостійно вирішувати стосовно місця свого проживання за законодавством місця її звичайного проживання, законодавством її громадянства чи за внутрішнім законодавством запитуваної держави. Норми Конвенції про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19.10.1996р., чинної для України з 01.02.2008р. [4] поширюються на дітей з моменту їх народження до досягнення нею 18 років. Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25.01.1996р. (ратифікована Україною 03.08.2006) [5] застосовується до дітей, які не досягли 18-річного віку. Конвенція про контакт з дітьми (підписана 15.05.2003р., набрала чинності для України 01.04.2007р.)[6] також не визначає статусу дитини. Таким чином, на міжнародному рівні простежується тенденція різного визначення віку особи, до настання якого (верхня межа) вона вважається дитиною. Але це не означає, що таким (різним) має бути національне регулювання.

Оскільки дане дослідження обмежується аналізом проблем реалізації прав дитини в Україні, доцільним є аналіз даного питання в зрізі національного законодавства.

Проблема визначення правового статусу дитини існує і в національному праві, галузеві норми якого законодавець формулює не чітко, чим і відносить поняття ”дитини“ до очевидних понять. Наприклад, неоднакове розуміння віку у Кримінальному кодексі Украйни (далі – КК України), в якому ”неповнолітня особа“ пов’язується з 16-річним віком (і широко використовує цей термін), тоді як Цивільний кодекс України (далі – ЦК Украйни), Сімейний кодекс України (далі – СК України) відносить до такої категорії осіб у віці від 14 до 18 років.

В той же час, в ряді галузевих норм, зокрема сімейних, дано відповідь на це питання і вирішено ситуацію наступним чином: “правовий статус дитини має особа до досягненню нею повноліття”. Але визначення поняття “повноліття” СК України не визначає. Тільки ЦК України в ст.34 закріплює повну цивільну дієздатність за фізичною особою, яка досягла вісімнадцяти років (повноліття). Слідує висновок, що законодавець під поняттям “повноліття” розуміє досягнення особою вісімнадцяти років, що й надає їй повної цивільної дієздатності.

Закон України “Про охорону дитинства” від 26.04.2001р. [7] імплементував міжнародну норму, що викладена в Конвенції ООН про права дитини (див. вище), ще й, судячи з аналізу норми, під повноліттям розуміє досягнення особою 18років (ст.1).

Варто звернути увагу на те, що категорія ”дитини“ охоплює такі соціально-незахищені категорії як ”дитина-сирота“, ”дитина, позбавлена батьківського піклування“, які незалежно від їх соціального статусу у суспільстві належать до загального поняття ”дитина“. Держава для таких дітей створює подібні до сімейних умови проживання і розвитку. В Законі України від 13.01.2005р. ”Про забезпечення організаційно-правових умов захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування“ законодавець дає визначення таким категоріям у ст.1: ” дитина-сирота - дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування, - діти, які залишилися без піклування батьків у зв'язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов'язаним з ухиленням від сплати аліментів та відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов'язки, а також підкинуті “ [8]. Таким чином законом визначено умови та підстави, за яких дитина, крім комплексу особистих прав, які належать їй