Слід зазначити, що для забезпечення права дитини бути зареєстрованою одразу після народження, на медичні заклади покладено обов’язок щомісяця, до п’ятого числа наступного місяця, надсилати до органів реєстрації актів цивільного стану за місцем знаходження цього закладу списки дітей, які народилися в ньому, із зазначенням місця проживання матері. Однак іноді неможливо визначити місце проживання матері дитини, це трапляється, якщо вагітність була небажаною і матір має намір залишити дитину в пологовому будинку. Л.А.Савченко в дисертаційному дослідженні стверджує, що жінка, яка має намір покинути дитину в пологовому будинку, як правило, прибуває до медичного закладу без відповідних документів (паспорт, амбулаторна картка) [59, с. 78-80]

У КпШС України, на відміну від нового СК України, не існувало статті, яка б закріплювала обов’язок матері (батька) забрати дитину з медичного закладу, а отже, всі обов’язки по реєстрації новонародженої дитини покладалися на медичний заклад. Тому закріплення в чинному законодавстві обов’язку батьків забрати дитину з пологового будинку є досить прогресивним і таким, що відповідає інтересам дитини.

Досить актуальним, на наш погляд, сьогодні є питання релігійних прав дитини. Хоча держава стоїть осторонь церкви, гарантуючи свободу релігійного обряду і віросповідання, вона однаково повинна надавати таку свободу всім членам суспільства, в т.ч. і дитині. Тим не менше, в Україні на релігійні права практично не звертається уваги. Кожен має конституційно забезпечене право сповідувати будь-яку релігію. Це право знайшло своє відображення в Законі України “Про свободу совісті та релігійні організації” прийнятому у 1991 році зі змінами станом на 2008 рік [60], в ряді ратифікованих міжнародних конвенцій. Проте суспільні відносини в галузі реалізації цього права є так само динамічними, як і будь-які інші, і така статичність у підході до релігійної свободи є неприпустима. Практика вимагає нового нормативного регулювання. Зокрема, внаслідок таких пробілів порушується низка прав дитини, і не лише релігійних.

Безпосередньо про релігійні права дітей ідеться тільки в Конвенції ООН про права дитини, в якій п.14.1 говорить: “держави-учасниці поважають право дитини на свободу думки, совісті і релігії”. Це право відповідно до ст. 35 Конституції України включає в себе: свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Розкриває детальніше це поняття ст. 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року, де сказано, що це право передбачає: свободу мати, приймати і змінювати релігію або переконання за своїм вибором, відкрито виражати та вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання. Під свободою релігії мається на увазі свобода думати і вірити за власним бажанням, і ця внутрішня релігійна свобода є серцевиною релігійної свободи загалом [61, с.14]. Але у випадку з неповнолітніми, ця свобода думки є керованою її ж батьками, оскільки відповідно до Конвенції ООН про права дитини п. 14.2. “держави-учасниці поважають права й обов'язки батьків та у відповідних випадках законних опікунів керувати дитиною в здійсненні її права методом, що відповідає здібностям дитини, які розвиваються”.А отже, представники дитини не тільки мають право, але й обов’язок пильнувати за тим, до якої релігійної організації входить їх підопічний, а також за розвитком його особистих переконань, з метою з’ясування чи не справляє членство в такій організації негативного впливу на здоров’я (особливо психічне), моральність дитини, чи не гальмує її розвиток як повноцінного члена суспільства.

Але з другого боку, як бути у ситуації, коли батьки одразу ж після народження дитини здійснюють церковний обряд її хрещення і, тим самим, наперед встановлюють релігійні уподобання дитини без її згоди. В такому випадку ми говоримо не про свободу релігії дитини, а про її залежність від релігійних вподобань батьків. З правової точки зору це пряме порушення релігійної свободи дитини, а з іншого – церква покладає на батьків обов’язок вчити їх церковним канонам і обрядам.

Тоді як ст. 3 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” зазначає, що батьки та особи, що їх замінюють, за взаємною згодою мають право виховувати своїх дітей відповідно до своїх власних переконань та ставлення до релігії. Проблеми не виникає доти, поки дитина не бажає змінити релігійну приналежність. На рівні внутрішньої релігійної свободи конфлікту немає, оскільки батьки не можуть примусити дитину певним чином думати, якщо не застосовують наркотичних чи інших психотропних речовин, певних засобів, що впливають на психіку (що є саме по собі кримінально-караним діянням). Тоді як у зовнішньому виразі (брати участь у здійсненні релігійних обрядів, ритуалів, провадження релігійної діяльності), право дитини сповідувати релігію помножене на право батьків виховувати своїх нащадків відповідно до власних переконань, як не дивно, за відсутності згоди дитини стає її обов’язком сповідувати релігію батьків. Тобто в такому випадку дитина позбавляється права змінити релігію, що є невід’ємним елементом права на свободу совісті та релігії [62, с.46].

Отже, вирішення окресленої проблеми є можливим через внесення змін і доповнень до