Цивільно-правові, сімейно-правові гарантії забезпечення безпосередньої участі батьків у житті своїх дітей закладені в правилах, нормах, які закріплюють спільне проживання батьків і дітей. Правильно зазначає Л.М. Пчелинцева, право жити і виховуватись в сім’ї є одним з найважливіших прав дитини [68, с. 148]. Адже особливістю права на виховання є те, що його реалізація пов’язана з безпосереднім впливом вихователя на особистість. У СК України містяться чимало норм, які слугують забезпеченню особистого контакту вихователя з тим, кого він виховує. До них належать: ст.151 СК, яка надає батькам переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини, ст.160 СК, яка визначає місцем проживання неповнолітніх, що не досягли 14-річного віку, місце проживання їхніх батьків; ст.163 СК закріплює право батьків на відібрання малолітньої дитини від іншої особи, яка утримує її у себе не на підставі закону або рішення суду; ст.168 СК сприяє збереженню особистого контакту дітей і батьків після позбавлення їх батьківських прав; ст.247 СК зобов’язує опікуна або піклувальника проживати разом з дитиною, над якою встановлено опіку чи піклування. Цим самим підкреслюється необхідність постійного контакту з дитиною [69, с. 157].

Право на особисте виховання дитини включає в себе право визначати місце її проживання. В свою чергу, ще в ст.17 ЦК УРСР зазначалося, що місцем проживання неповнолітніх, які не досягли п’ятнадцяти років, визнається місце проживання їхніх батьків. У новому ЦК України віковий ценз було зменшено на один рік. Так, у ст.29 вказано, що фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання, за винятком обмежень, установлених законом. Місцем проживання фізичної особи, яка не досягла чотирнадцяти років, є місце проживання її батьків.

Звичайно, для нормального сімейного оточення дитини потрібне спільне проживання її батьків. Дитина, виховуючись у повній сім’ї, має можливість повноцінно спілкуватись із обома батьками, але в житті бувають ситуації, коли батьки дитини проживають окремо один від одного, за таких умов батьки мають визначитися, з ким із них буде проживати дитина. За наявності спору про місце проживання дитини цей спір вирішується в судовому порядку. Закон і під час вирішення цього питання гарантує цілковиту рівність батьківських прав та обов’язків. Але коли вирішується справа про розірвання шлюбу між подружжям, яке має дітей, суд при розгляді справи, як це передбачено ч.1 ст.109 СК України повинен перевірити наявність між ними письмового договору про те, з ким із них проживатимуть діти, та відобразити цю інформацію в рішенні. Тобто, за загальним правилом, батьки добровільно можуть визначитися у договірному порядку про місце проживання дитини.

Якщо це питання не було вирішено у договірному порядку, то при розірванні шлюбу подружжя можуть за спільною згодою вирішити питання про місце проживання дитини, що повинно знайти своє відображення у судовому рішенні. Якщо ж при розірванні шлюбу батьки не дійшли згоди з ким із них проживатиме дитина, то такий спір вирішується в одному провадженні із розірвання шлюбу. КпШС не передбачав одночасного вирішення цих питань. Тому сьогодні позови про визначення місця проживання дитини, якщо розірвання шлюбу мало місце до набрання чинності СК України, можуть розглядатися самостійно. Але в будь-якому випадку при вирішенні таких спорів суд повинен брати до уваги ставлення батьків до виконання своїх обов’язків щодо дитини та особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров’я та інші істотні обставини [10, с.490-49].

У законодавстві зафіксовано положення, за яким батьки повинні узгоджувати між собою всі питання виховного характеру (ст.157 СК). Звичайно, у кожній окремій сім’ї, навіть у цілком забезпеченій, повній та благополучній, участь батьків у вихованні дітей неоднакова. При окремому проживанні батьків у безпосереднього вихователя набагато більше можливостей для спілкування, виховання, впливу на дитину, ніж у батька, який проживає окремо від дитини. Держава гарантує тому з батьків, хто проживає окремо, можливість брати участь у вихованні своєї дитини.

В адвокатській практиці авторів Науково-практичного посібника ”Сімейне право: Нотаріат Адвокатура Суд“ мав місце випадок, коли батьки дитини розлучились, батько добровільно сплачував аліменти на утримання дитини, надсилаючи їх поштою. Однак мати дитини не приймала ці аліменти, а відправляла їх назад, та говорила дочці, що батько нею не цікавиться. Вона заперечувала проти спілкування батька і дитини. Коли ж батько звернувся до органу опіку та піклування, вияснилось, що одночасно туди ж надійшла заява від неповнолітньої дитини про те, що вона не хоче спілкуватись з батьком [40, с.480-481]. Отже, ми бачимо яскравий приклад зловживання одним з батьків своїми правами, маніпулювання дитиною, зневагу до її інтересів. Адже відповідно до ч.3 ст.157 той із батьків, з ким проживає дитина, не має права перешкоджати тому з батьків, хто проживає окремо, спілкуватися з дитиною та брати участь у її вихованні, якщо таке спілкування не перешкоджає нормальному розвиткові дитини. А тому закріплення в ч. 2 ст.158 СК України настання відповідальності батька, який не підкоряється рішенню органу опіки і піклування та продовжує перешкоджати спілкуванню дітей з батьком, який мешкає окремо, має прогресивний характер. Настання негативних наслідків, передбачених ч. 2 ст.158 СК України надасть змогу дієвіше впливати на поведінку батьків, які перешкоджають спілкуванню дитини та іншого батька, перетворюючи можливість побачення з дитиною на шантаж чи помсту.

Виходячи з пріоритетності сімейного виховання та збереження сімейних зв’язків навіть у випадку позбавлення батьків батьківських прав, законом передбачена