3.3. Деякі питання реалізації особистих немайнових прав, що визначають дитину як самостійного суб’єкта права

Незважаючи на спеціальний правовий статус дитини в сімейних відносинах, який полягає у тісному зв’язку обов’язку батьків (осіб, що їх заміняють) з правом дитини, існує певна група особистих немайнових прав дитини, які належать їй незалежно від наявності у батьків відповідного обов’язку по реалізації цих прав. Саме такі права підкреслюють правовий статус дитини як самостійного суб’єкта права. На нашу думку, серед таких прав необхідно виокремити:

право дитини на сімейне життя;

право дитини на висловлення своєї думки;

право дитини на охорону здоров’я та медичне обслуговування;

право дитини, залишеної без батьківської піклування, на влаштування в сім’ю усиновлювачів, опікунів, піклувальників, прийомних батьків, патронатних вихователів тощо (аналогічне право визначає і Закон України ”Про охорону дитинства“, який в ст.25 закріплює за дітьми, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, право на особливий захист і допомогу з боку держави).

Цікавим, на нашу думку, є дослідження В.І. Бобрика, присвячене питанню особистого життя як немайнового блага. В контексті права на особисте життя автор не може не звернути увагу на питання права на сімейне життя. Автор зазначає :"Виходячи із співвідношення понять особистого і сімейного життя як цілого і частини, можна стверджувати, що право на особисте життя є ширшим за право на сімейне життя. Однак український законодавець розглядає право на сімейне життя як окреме суб'єктивне право, хоча й у нерозривному зв'язку з правом на особисте життя [70, с.109-110].

За радянських часів право на сімейне життя не знаходило свого визнання в юридичній літературі. Ще й до тепер немає цілісних наукових досліджень цього права. Однак з прийняттям у 1996 році Конституції України право на сімейне життя знайшло своє закріплення в законодавстві (ст.32). Знадобилося ще трохи часу, щоб воно було деталізоване в ЦК України (ст.291) та СК України (ч.4 ст.4, ч.5ст.5). У ч.4 ст.4 СК України вказується "Кожна особа має право на повагу до свого сімейного життя".

Отже, ця норма тільки проголошує, а не деталізує право на повагу до сімейного життя. Необхідно зазначити, що це право не знайшло своєї деталізації і в інших статтях СК України. У літературі з приводу цього права висловлювалися неоднозначні погляди. Так, З.В. Ромовська, коментуючи ч.4.ст.4 СК України, пише, що право на повагу до сімейного життя "охороняє особу від зовнішнього втручання у сімейні справи, від розголошення інформації про приватний бік її життя". При цьому вона посилається на норми інших правових актів - Конституції України, ЦК України, ЦПК України, як, на її думку, деталізують це право [36, с. 25.].

Також заслуговує на увагу положення ч.5 ст.5 СК України, за яким: "Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України", яке пояснює "негативний" бік цього права. Але ж право на сімейне життя має і позитивний зміст, який полягає у можливості мати це особисте немайнове благо, визначати його, розголошувати інформацію про нього, надавати згоду на публікацію такої інформації тощо.

На нашу думку, дитині, як самостійному суб'єкту права, дане немайнове благо належить навіть попри те, що в чинному законодавстві позитивний зміст права на сімейне життя ще не знайшов свого відображення.

Необхідно зазначити, що попри незначну кількість наявних на сьогоднішній день наукових праць, присвячених аналізу загальних положень нового СК України, спостерігається неоднозначність розуміння науковцями положень ч.5 ст.5 СК України. Так, Ю.С. Червоний вважає, що ця норма відповідає ч.2 ст.32 Конституції України, і в разі незаконного втручання у сімейне життя особа набуває права на судовий захист і на відшкодування матеріальної і моральної шкоди [71, с. 15].

З.В. Ромовська розглядає ч.5 ст.5 СК України як відтворення ст.8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року [72], і основним моментом цієї норми вважає те, що законом передбачається захист не від будь-якого, а лише від незаконного втручання в її сімейне життя [36, с. 194].

Ми підтримуємо пропозицію В.І. Бобрика про виключення тотожних норм ч.4 ст.291 ЦК України, ч.4 ст. 4 і ч.5 ст.5 СК України і доповнення СК України новою статтею 4-1 ”Право на сімейне життя“ такого змісту:

Кожний учасник сімейних відносин має право на сімейне життя і його недоторканість.

Члени сім’ї на основі взаємної домовленості визначають зміст свого сімейного життя.

Втручання в сімейне життя, в т.ч. ознайомлення і розголошення конфіденційних відомостей про нього, допускається не інакше як за згодою всіх членів сім’ї, яких воно стосується, або у випадках, встановлених Конституцією України.

Особи, яким внаслідок виконання своїх службових обов’язків, здійснення робіт чи надання послуг, була повідомлена або стала іншим чином відома інформація про обставини сімейного життя інших осіб, зобов’язані її не розголошувати, крім передбачених законом випадків.

В разі свавільного втручання в їх сімейне життя учасники сімейних правовідносин мають право на самозахист, а в разі заподіяння такими діями моральної і матеріальної шкоди, то й на її відшкодування.

На жаль, на сьогодні право дитини на сімейне виховання залишається лише декларативною нормою, тому механізм реалізації цього права залишається невизначеним. Проблема визначення права на сімейне життя стосується як кожного члена сім’ї, так і дитини зокрема. Але така норма-декларація (а швидше норма-принцип) необхідна для побудови інших сімейно-правових інститутів, для утвердження і реального забезпечення