Отже, цивільне законодавство України закріплює право фізичної особи на отримання медичної інформації про стан свого здоров’я при досягненні віку 18 років, а право дати згоду на медичне втручання та вибрати методи лікування відповідно до медичних рекомендацій з 14 років. В літературі, досліджуючи це питання, вважають, що тут є невідповідність – для того щоб вибрати методи лікування та дати на них згоду, пацієнт повинен мати повну інформацію про стан свого здоров’я [79, с. 134-137]. І ми погоджуємось з тим, що надання неповнолітній особі інформації про стан її здоров’я є первинною і необхідною умовою для отримання від неї згоди на медичне втручання та здійснення її права на вибір методів лікування відповідно до медичних рекомендацій. Тому, враховуючи те, що цивільне законодавство надає право на достовірну та повну інформацію про стан свого здоров’я лише повнолітній фізичній особі, права неповнолітніх, які передбачені ч.ч. 2 та 3 ст.284 ЦК України не можуть бути реалізовані в повній мірі. Крім того, обмежує ці права і положення ч.3 ст. 284 ЦК України, у якому зафіксоване право на відмову від лікування тільки при досягненні особою віку 18років. Тут постають наступні запитання: як повинні діяти медичні працівники, коли пацієнт у віці від 14 до 18 років посилаючись на те, що надання йому медичної допомоги може провадитися за його згодою такої згоди не дає, та чим суттєво відрізняється відмова (право на яку особа не має) від небажання дати згоду на лікування і вибрати його методи? Однозначно, що виявлені протиріччя і розбіжності вимагають внесення відповідних змін в законодавство. Але такі зміни є можливими тільки після детальної консультації з фахівцями у галузі охорони здоров’я, щоб визначити оптимальний вік фізичної особи для одночасного гарантування їй всіх розглянутих та тісно пов’язаних між собою особистих немайнових прав у галузі охорони здоров’я.

Що ж стосується нашої пропозиції про включення до особистих немайнових прав дитини, яка залишилась без батьківського піклування, права на влаштування, тобто на особливий захист і допомогу держави, то хочемо звернути увагу на наступне. Ст. 292 ЦК України до особистих немайнових прав особи включає право на опіку та піклування. З одного боку, ст.292 ЦК України обмежує право певної категорії дітей жити і виховуватись в сімейному оточенні. І, закріплюючи в нормі права право малолітніх і неповнолітніх осіб на опіку і піклування, поза правовою увагою залишає право дитини-сироти та дитини, позбавленої батьківського піклування на влаштування в порядку, визначеному в законодавстві. Але з іншого боку, положення ЦК України вибравши правову категорію ”опіка (піклування)“ охоплює всі інші форми влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Адже, аналізуючи такі правові інститути сімейного права, як прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, в основі яких лежить цивільно-правовий договір, ст.292 ЦК України об’єднує їх загальним (більш широким) поняттям опіки і піклування. А вже особливості створення та функціонування таких форм виховання дітей, залишених без батьківського піклування знаходять правове регулювання в нормах СК України та інших підзаконних нормативно-правових актах. Тому вважаємо, що право дитини на особливий захист і допомогу держави беззаперечно належить до особистих немайнових прав, що визначають дитину як самостійного суб’єкта права, і бере свій початок саме в нормах ЦК України. Тому, у контексті ст.292 ЦК України слід розуміти не тільки право на опіку (піклування), як одну з форм сімейного влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, а й право на влаштування в сім’ю усиновлювачів, прийомних батків, дитячий будинок сімейного типу тощо.

Через проблематику з визначенням місця в системі особистих немайнових прав, питання права на влаштування дитини потребує окремого наукового дослідження.

РОЗДІЛ 4

Реалізація права дитини, яка залишилася без батьківського піклування

4.1. Проблеми влаштування дитини в сім’ю усиновлювача

СК України у ст. 207 наголошує, що усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім'ю особи на правах дочки та сина, що здійснено на підставі рішення суду. Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя (ч. 2. ст. 207 СК України).

Практично усиновлення є формою влаштування особи шляхом юридичного "заміщення" її сім'ї іншою. Основним завданням цього "заміщення" є подолання процесу "соціального відторгнення" особи з боку суспільства, залучення її до нормального процесу природного буття, але у складі іншої сім'ї та іноді навіть і під іншим іменем [ 80, с. 274].

Усиновлення традиційно розглядають як суто сімейно-правовий інститут. Проте сучасне розуміння місця особистих немайнових прав у системі приватноправових відносин дозволяє стверджувати, що право на усиновлення є їх органічним складовим елементом. У цивільному законодавстві ми не знайдемо згадки про особисте немайнове право фізичної особи на усиновлення. До числа особистих немайнових прав, що забезпечують природне існування фізичної особи, ЦК України відносить право малолітньої або неповнолітньої особи, а також фізичної особи, яку визнано недієздатною, або цивільну дієздатність якої обмежено, на опіку або піклування (ст. 292 ЦК України). Право дитини на опіку та піклування у контексті різновиду влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, встановлено також у главі 19 СК України [43, с.17]

Ми вважаємо за доцільне звернути на увагу на одну з проблем усиновлення дітей – різницю у віці між усиновлювачем і усиновленою ним дитиною. Зокрема, в ст. 211 СК України зазначається,