як суб’єкту права, підпадає під особливу охорону і захист держави. Але варто зауважити, що саме наявність особливого соціального статусу дитини в суспільстві зумовлює деякі проблеми в реалізації її сімейних прав, що будуть розглянуті нами нижче. Закон України ”Про державну допомогу сім’ям з дітьми“ [9] в ст.2 закріпив, що дитиною є особа, віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом вона не набуває прав повнолітньої раніше.
Таким чином, неоднозначність у визначенні породжує деякі прогалини у розумінні поняття “дитини”. На нашу думку, таку прогалину у праворозумінні можна було б заповнити нормою з визначенням у ст.6 СК України правового статусу дитини, як особи від народження до досягнення 18 років (повноліття), якщо інше не встановлено законом. Така конструкція правової норми (відсилочний характер) дозволить її застосовувати, якщо нормами спеціального закону не встановлено інше правило. Таку норму відсилочного характеру можна пояснити тим, що в деяких сферах застосування подібної норми необхідним є зниження або збільшення верхньої межі вікового цензу дитини.
Певний інтерес становлять норми і ЦК України, який, відмовившись в Розділі 2 від категорії “дитина”, у ст.1261 “Перша черга спадкоємців” вводить його в своє правове поле. На цьому звернула увагу і С.Я. Фурса, яка розмежовує поняття “дитина” у вузькому і широкому розумінні. Вчена наголошує : “ши-роке поняття є корисним і застосовується при встановленні прав на спад-щину, коли незалежно від віку діти спадкодавця належать до першої черги спадкоємців (ст. 1261 ЦК), а при їх непрацездатності мають право на обов'язкову частку у спадщині (ст. 1241 ЦК)” [10, с.40-41]. Тобто широке розуміння дитини наголошує не на віковому цензі, а на юридичному факті – народженні, і вік дитини тільки обумовлюється. В такому розумінні статус дитини зникає зі смертю батьків (усиновлювачів). Але виникає питання, що робити, якщо дитина позбавлена батьківського піклування, чи батьки невідомі, або вона виховується поза межами сім’ї. Тоді використання поняття “дитини” в широкому розумінні є абсолютно недоцільним. Не встановлюється і вік дитини у ст.218 СК України, а лише зазначає, що для усиновлення дитини потрібна її згода. А остання дається у формі, що відповідає її вікові. Отже, формула сприйняття віку дитини в деяких випад-ках в СК України обумовлюється її станом здоров'я (ч. З ст. 218 СК), хоча, на наш погляд, тут мають братися до уваги розумові здібності дитини - адекватно сприймати значимість питання. Це положення має адекватно застосовува-тися й до інформування дитини про правові наслідки усиновлення, оскіль-ки безумовне інформування призведе до парадоксів. Російські науковці вважають, що визнання дитини повністю дієздатною до досягнення нею повноліття не впливає, окрім випадків, встановлених законом, на можливість розглядати її і надалі в статусі дитини [11, с. 112].
Незрозумілою є позиція законодавця, зокрема щодо того, яку мету він переслідує, встановлюючи віковий ценз для надання особі статусу дитини. Якщо в ЦК України вік вказує на усвідомлене розуміння значення своїх дій та здатність керувати ними і надає фізичній особі цивільної дієздатності (часткової,неповної, повної), то можливо СК України мав на увазі тривалість регулювання відносин між батьками і дітьми. На цьому наголошує, зокрема ст.180 СК України: ”Батьки зобов’язані утримувати дитину до досягнення повноліття“ і ст.199 СК України: ”Якщо повнолітні дочка, син продовжують навчання і у зв’язку з цим потребують матеріальної допомоги, батьки зобов’язані утримувати їх до досягнення 23 років, за умови, що вони можуть надавати матеріальну допомогу“. Після спливу таких строків відповідні відносини припиняються (в юридичному сенсі).
В той же час на здатність дитини здійснювати сімейні права таки впливає її дієздатність, оскільки в ч.2 ст.14 СК України законодавець визначив: ”якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника“. Отож, правовий статус дитини в цій нормі практично визначається її дієздатністю.
На нашу думку, немає необхідності зберігати правовий статус дитини у випадках автоматичного набуття нею повної цивільної дієздатності, а це випадки реєстрації шлюбу до досягнення повноліття (ч.2 ст.34 ЦК України). Проте, якщо малолітня особа зареєструвала шлюб (а ч.2 ст.34 ЦК України це допускає, використовуючи правову конструкцію ”до досягнення повноліття“, яка включає малолітній вік дитини), набула повної дієздатності, записана матір’ю/батьком дитини, питання про можливість надання їй дієздатності органом опіки та піклування або судом (ст.35 ЦК України) не виникає. Інша справа, коли шлюб, як підстава набуття дієздатності відсутня, тоді збереження за малолітньою особою правового статусу дитини необхідне для забезпечення законного представництва батьками, або особами, що їх заміняють, її інтересів. Так, наприклад, ст.156 СК України визначає, що тільки неповнолітні батьки, які досягли чотирнадцяти років, мають право на звернення до суду за захистом прав та інтересів своєї дитини. Права малолітніх батьків взагалі не визнаються в СК України.
На обґрунтування нашої позиції про однозначне визначення поняття ”дитина“ в положеннях СК України хочемо звернути увагу на норми СК, які використовують й інші поняття “неповнолітній”, “малолітній”, але без обґрунтування доцільності їх існування в СК. С.Я. Фурса стверджує, що СК використовує відомі ЦК поняття без розкриття їх особливого правового змісту для сімейних правовідносин. Водночас у деяких випадках СК встановлює спеціальні вікові “цензи”, які застосовуються неоднозначно з прийнятими поняттями ”неповнолітня“ та ”малолітня“ дитина. Так у ст.160 СК встановлено десятирічний вік як юридична обставина і з цим віком пов’язується