чи інших вигод. Проте, на нашу думку, заборона бути усиновлювачами особам, які були усиновлювачами, але з їх вини усиновлення було скасовано або визнано недійсним, є вже певною санкцією за неправомірні дії усиновлювача, і застосовується така санкція вже після усиновлення. Однак, якщо в процесі усиновлення виявляється матеріальна зацікавленість особи в усиновленні дитини, то, зрозуміло, не потрібно допускати таких осіб бути усиновлювачами. Хоча п. ст. СК України і містить заборону бути усиновлювачами осіб, інтереси яких суперечать інтересам дитини, а подання завідомо неправдивих документів чи набуття власної вигоди не завжди можна пов’язати з протиріччям інтересам дитини, проте така особа, на нашу думку, не може вважатись належним кандидатом в усиновлювачі. Тому, нам здається, п. ст. СК України повинен також містити заборону бути усиновлювачами особам, які подали завідомо неправдиві документи щодо усиновлення, та особам, які бажають оформити усиновлення з метою отримання матеріальної чи іншої вигоди [82, с. 122-129].
Слід доповнити підпункт пункту ст. СК України вимогою щодо необхідності наявності у майбутнього усиновлювача не тільки постійного місця проживання, а й житла, яке б відповідало установленим санітарним та технічним нормам, а також доводиться доцільним встановлення мінімального доходу усиновлювача в розмірі, який забезпечував би дитині, яка усиновляється, прожитковий мінімум, встановлений законодавством. Хоча такі вимоги і пред’являються для кандидатів в усиновлювачі відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.10.2008р. №905 [75] (довідка про заробітну плату за останні шість місяців або копія декларації про доходи за попередній календарний рік), вважається рівнозначним закріплення в СК України поряд з вимогою про житло і постійне місце проживання усиновлювача мінімального доходу, який обчислювався б прожитковим мінімумом.
Також, вважаємо за необхідне дещо поправити положення ч.1 ст.225 СК України про момент здійснення усиновлення. Відтак пропонуємо у відповідності до абзацу 4 пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 19.12.2008р. усиновлення вважати здійсненим не з моменту набрання чинності рішення суду про усиновлення (як це має місце в сьогоднішній редакції СК України), а з дня набрання рішенням суду законної сили. Оскільки чинність набуває нормативно-правовий акт, який приймається законодавчим органом, а рішення суду набирає законної сили і не у певний момент, а у визначений в рішенні суду день.
Проблемним на сьогодні залишається питання збереження таємниці усиновлення. Тому, доцільно звернути увагу на те, що СК України, а саме ст. 226, 228 до інформації щодо усиновлення, яка визнається таємною, відносить: –
перебування осіб, які бажають усиновити дитину, на обліку;–
пошук такими особами дитини для усиновлення;–
подання заяви про усиновлення;–
розгляд справи про усиновлення;–
рішення суду про усиновлення;
тощо.
Отже, таємницею є не тільки факт усиновлення, але й окремі етапи його проведення. І перелік цей не є вичерпаним, оскільки “тощо” можна тлумачити широко.
Щоб відмежувати таємницю усиновлення від інших таємниць, слід виділити її основні ознаки:
Вона виникає з приводу специфічного юридичного факту – усиновлення;
Стає відомою вузькому колу осіб, як правило, членам сім’ї та визначеному колу службових осіб, тобто наявний специфічний склад її носіїв;
Має комплексний характер, тобто для службових осіб вона є професійною, службовою таємницею, а для членів сім’ї – особистою. В цьому розумінні можна не погодитись з російським вченим І.Л. Петрухіним, який вважає, що таємниця усиновлення є професійною, а не особистою таємницею [83, с. 15];
Вона стосується внутрішнього життя сім’ї і не може бути здобуттям громадськості, а тому охороняється заходами державного примусу;
Сама інформація, яка становить таємницю усиновлення, є специфічною (зміна прізвища, місця проживання особи тощо) [84, с. 13].
СК України в ст.228 встановлює, що без згоди усиновлювача судом видаються відомості про усиновлення тоді, коли потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні. Але ж такі відомості можуть знадобитися правоохоронним органам не тільки у зв’язку зі справою, яка є у їх провадженні, але й для порушення кримінальної справи. Отже, враховуючи викладене, необхідно більш конкретизувати ст.228 СК щодо того, що відомості про усиновлення видаються судом лише за згодою усиновлювача, крім випадків, коли такі відомості потрібні правоохоронним органам, суду у зв’язку з цивільною чи кримінальною справою, яка є у їх провадженні, або для порушення такої справи.
Крім того, СК України надав право братам та сестрам усиновленої дитини знати про її нове місце проживання, якщо усиновлення щодо останньої не було таємним. Напевно, таке беззастережне надання права братам та сестрам усиновленого на розкриття таємниці усиновлення є не дуже обачним. Адже у деяких випадках розкриття таємниці усиновлення може завдати шкоди братам та сестрам усиновленого, які, в свою чергу, можуть бути усиновленими іншими особами. Тому, напевно, на практиці застосування цієї норми кодексу не завжди буде мати позитивний результат як для усиновленого, так і для його братів та сестер [82, с.72-88].
Потрібно зауважити, що в юридичній літературі існує декілька підходів до визначення доцільності збереження таємниці усиновлення як необхідної ознаки усиновлення.
Так, Нечаєва Л.М., висловлюючи вагання в необхідності збереження таємниці усиновлення, посилається на законодавство зарубіжних країни і на педагогічні дослідження і вважає, що недооцінювати педагогічну доцільність таємниці усиновлення, додержуючись стереотипу, який склався, значить свідомо спотворювати сутність відносин з усиновлення [85, с. 51]. Саме з таких позицій А.З. Дзугаєва наводить відомості про так зване “відкрите” усиновлення, що прийняте у Великобританії, США, Канаді. При такому усиновленні діти знають своїх батьків за походженням, і навіть не виключається їх участь в житті усиновлених дітей. Посилаючись на практику англійських юристів, Дзугаєва А.З. відмічає, що за їх