В цілому, ми притримуємося точки зору І.М. Кузнєцової, яка відмітила помилковість суджень Нечаєвої А.М., тому що вони базуються на уявленні про таємницю усиновлення тільки як на заході збереження факту усиновлення від самого усиновленого. Заперечувати доцільність збереження таємниці усиновлення можна тільки в окремих випадках – якщо дитині відомо про усиновлення, тобто коли таємниці не існує [87, с. 92]. Однак таємниця пов’язана з секретом і для оточуючих. Цілком зрозуміло, що якщо такий секрет є, то є й таємниця і її необхідно охороняти. Важко уявити ситуацію, за якої усиновлювач без особливих причин повідомляв би кожного про те, що дитина не рідна для нього, навіть якщо усиновлений про це знає. Практика свідчить про небажання усиновлювачів, які прийняли в свою сім’ю, наприклад дитину-підлітка, розголошувати цей факт, оскільки сторонні особи по-різному оцінюють відносини між усиновлювачем і усиновленим і можуть негативно вплинути на них. Тут підключається моральний фактор – як правило, ні дитина, ні усиновлювач не зацікавлені в тому, щоб оточуючі знали про факт усиновлення.

З огляду на висловлене можна сказати, що таємницю усиновлення можна зберегти відносно власне дитини при усиновленні її в ранньому віці. В інших же випадках її зберігають від оточуючих.

Сприяє збереженню таємниці усиновлення норма СК України про можливість зміни дати і місця народження того, кого усиновлюють (ст. 231 СК України). Хоча питання про зміну даних щодо дати народження зачіпає питання про такий важливий юридичний факт, як народження людини, а з ним пов’язане виникнення правоздатності та досягнення особою повноліття, тобто повної дієздатності.

Однак невід’ємним правом громадянина є зазначення істинної дати народження і зміна її навіть не більш ніж на 6 місяців є порушенням такого права. Звичайно, у кожного є право знати дійсну дату народження. Але кожне право містить в собі певний інтерес. І інтереси носія права можуть конфліктувати між собою. В даному випадку інтерес, що пов’язаний з забезпеченням таємниці усиновлення, явно превалює над інтересом відносно дати народження. Такий інтерес не виникає, якщо таємниця усиновлення збережена [82, с. 76]. Крім того, людина має право знати справжню дату свого народження так само, як і право знати своїх батьків за походженням. А між тим, специфіка відносин усиновлення вимагає збереження відомостей про батьків в таємниці. М.В. Антокольська, посилаючись на ст. Конвенції про права дитини, де говориться про право дитини “наскільки це можливо, знати своїх батьків”, відмічає, що в цьому разі збереження таємниці усиновлення стає проблематичним, і все ж стверджує, що розкриття цих відомостей окрім волі батьків може завдати непоправну шкоду відносинам, які виникли, а дитині – важку травму [50, с. 312]. Аналогічні доводи можна навести й на користь зміни дати народження з метою збереження таємниці усиновлення.

Вагомим аргументом на користь цього є судження Т. Мальцман: “що ж стосується дати народження, то зміна її в межах короткого строку, до 6 місяців, не може мати практичного значення для здійснення майбутніх прав і обов’язків усиновленого” [88, с. 79].

Такий строк практично не має значення для дієздатності громадянина, здійснення ним в майбутньому прав і обов’язків.

В новому СК України міститься загальна норма, що має відсилочний характер – особи, які розголосили таємницю усиновлення, несуть відповідальність, встановлену законом. Однак на сьогодні відповідальність за розголошення таємниці усиновлення встановлена лише нормами кримінального закону. Так, відповідно до ст.168 КК України розголошення таємниці усиновлення (удочеріння) всупереч волі усиновлювача карається штрафом, виправними роботами, чи громадськими роботами, а за ті ж діяння, скоєні службовою особою або працівником медичного закладу, якщо вони спричинили тяжкі наслідки, може бути призначене таке покарання як позбавлення волі.

В законодавстві необхідно передбачити такі заходи цивільно-правової відповідальності осіб, які розголошують таємницю усиновлення, як відшкодування моральної шкоди особам, які постраждали від розголошення. Як це, наприклад, зроблено в Німеччині. В § “Заборона збору і розголошення відомостей” НЦУ вказано, що відомості, які можуть сприяти розкриттю факту усиновлення і його обставин, не можуть збиратися і розголошуватися без згоди усиновлювача і дитини, за винятком випадків, коли внаслідок особливих причин цього вимагають суспільні інтереси.

Розголошення таємниці усиновлення всупереч волі усиновлювача чи усиновленого може привести до тяжких наслідків у сімейних відносинах, навіть до їх розриву, і тому обов’язок по забезпеченню таємниці усиновлення повинен покладатися на будь-кого, кому відомий факт усиновлення, а не тільки на тих, кому цей факт став відомий в зв’язку з виконанням службових обов’язків, як це передбачає ст. 228 СК. І тому, на наш погляд, ст. СК потребує змін.

Слід наголосити на нових проблемах інституту усиновлення, а саме на питанні доцільності збереження інституту недійсності усиновлення, яке дотепер не становило самостійного предмета дослідження. Відмова від цієї форми припинення усиновлення випливає з аналізу підстав визнання усиновлення недійсним (ст. 236 СК України). Фактично, ці підстави свідчать про недотримання судом всіх вимог закону щодо процедури усиновлення, про помилку суду, яка є недопустимою, адже суд повинен перевірити справжність всіх поданих документів у справі, зясувати справжність наміру усиновлювача. До речі, сімейне законодавство більшості іноземних держав не містить такого інституту як визнання усиновлення недійсним.

Підтримуючи позицію недоцільності існування інституту визнання усиновлення недійсним, на наш погляд, з часом варто було