б з тексту СК України статті 236 “Недійсність усиновлення” та 237 “Правові наслідки визнання усиновлення недійсним” вилучити. Зрештою, на сьогодні український законодавець готовий відмовитися від недійсності усиновлення, адже в ч. 1 ст. 69 Закону України від 23 червня 2005 року “Про міжнародне приватне право” 89] визначені колізійні питання тільки скасування усиновлення. І жодного слова в цій нормі не сказано про процедуру визнання усиновлення недійсним [90, с. 67-70.].
4.2. Особливості опіки та піклування як форми влаштування дитини, що залишилась без батьківського піклування
Відповідно до ст.12 ЦК України особа здійснює свої права вільно, на власний розсуд. Тому, здебільшого, особа здійснює свої права та виконує обов’язки самостійно. Але не всі суб’єкти цивільного права можуть здійснювати ці права самостійно. Перепоною для цього можуть стати об’єктивні, в основному нездатність особи здійснювати ці права в силу недостатності обсягу дієздатності, нездатності усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними, наявності фізичних вад чи похилого віку.
З часів римського приватного права для забезпечення потреби належного здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків у тих випадках, коли особа не може і не здатна це робити самостійно, слугують спеціальні правові інститути: опіки і піклування. Вони ґрунтуються на ідеї турботи про людину, що не має достатньої зрілості для необхідних їй матеріальних засобів [91. с. 600].
Здебільшого використання інститутів опіки та піклування пов’язується з тими дітьми, у яких немає батьків, чи батьки яких не в можуть належним чином виконувати свої обов’язки. Держава намагається створити для таких дітей альтернативу через спеціальні правові конструкції, що максимально наближені до сімейної моделі взаємної турботи і контролю. Ще Г.Ф.Шершеневич влучно зауважив, що опіка за своєю метою наближається до наслідування природної сім’ї.
Виходячи з таких позицій опіка і піклування у деяких правових системах засновані на сімейних принципах. Так, у Франції батькові належить законна опіка, але мати, яка вступила у новий шлюб, усувається від опіки. За відсутності батьків взагалі опікун призначається сімейною радою.
За Німецьким цивільним уложенням вирішення питання про призначення опікуна – виключна прерогатива опікунського суду. Обов’язки опікуна виконують батько, матір, діда чи баба. За їх відсутності суд призначає опікуна самостійно переважно з числа родичів чи свояків.
В Англії опікун призначається заповітом батька чи канцлерським судом, який складає опікунське встановлення. Опікуном може бути призначений родич або інша особа, яка має високі моральні якості та авторитет.
В Росії опіка і піклування регулювались в межах сімейного права. Опіка означала по суті повну заміну фігури підопічного опікуном при вчиненні правочинів. Опікун вчиняв угоди від імені підопічного. Цікаво, що опіка встановлювалась над особами до досягненню ними 17 років. На відміну від опіки, піклування полягало в обміні досвіду, життєвих порад на недостатню зрілість особи, над якою встановлювалось піклування. Така особа діяла самостійно, але за порадою і з дозволу піклувальника. Якщо вона виходила за межі, то піклувальник міг зупинити ці дії.
Отже, традиційно опіка будувалась на ідеї сімейного зв’язку і сімейної турботи. Довгий час законодавство СРСР виходило із французької моделі опіки та піклування і з часу Основ законодавства про шлюб та сім’ю, аж до вступу у силу нового ЦК України, регулювалось у межах сімейного законодавства. Новий ЦК України ”запозичив“ німецьку модель опіки і піклування.
Слід відзначити, що з метою реального забезпечення охорони прав осіб, над якими необхідно встановити опіку чи піклування, в ст. 57 ЦК України закріплена, по суті, імперативна вимога про те, що особа, якій стало відомо про фізичну особу, яка потребує опіки або піклування, зобов'язана негайно повідомити про це орган опіки та піклування. Такий імператив гарантується зазвичай нормами публічного права, здебільше адміністративного, яке передбачає адміністративну відповідальність.
Опіка і піклування відповідно до ст. 55 ЦК України встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки. Таким чином основне завдання опіки – охорона суб’єктивних прав та законних інтересів фізичних осіб. Їх треба оберігати від учинення таких правочинів, які можуть зашкодити їх особистим чи майновим інтересам.
Правове регулювання відносин з опіки та піклування до прийняття нового ЦКУ здійснювалось КпШС УРСР та затвердженими Наказом Державного Комітету України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 травня 1999р. № 34/166/131/88 “Правилами опіки і піклування”. В ньому відзначається, що опіка (піклування) є особливою формою державної турботи про неповнолітніх дітей, що залишились без піклування батьків, та повнолітніх осіб, які потребують допомоги щодо забезпечення їх прав та інтересів. Опіка встановлюється як для забезпечення виховання неповнолітніх, захисту їх особистих і майнових прав та інтересів, так і для захисту таких же прав повнолітніх, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та виконувати обов’язки [23, с. 215-228].
Сутність правового явища проявляється у його змісті і призначенні. Тому основне призначення опіки і піклування полягає у охороні прав і законних інтересів осіб, у яких їх правові можливості із самостійного здійснення своїх прав і реальні потреби не співпадають. Крім основного призначення є додаткові: контроль за юридично значимою поведінкою підопічних, виховання їх у дусі поваги до вимог закону, співставлення своїх бажань і реальних можливостей.
Сутність проявляється у правовому зв’язку між опікуном та підопічним, обов’язком опікуна