органів державної з приводу необґрунтованих висновків представників певних кіл, окремих журналістів стосовно державної політики в сфері захисту прав дитини, непрофесійного висвітлення питань, що стосуються долі дитини-сироти, безпідставних звинувачень, які лунають на адресу усиновлювачів, прийомних батьків та працівників Міністерства. Реалізовані державою протягом 2006-2008 року заходи забезпечили кількісні і якісні зміни в питанні захисту прав дитини. Так, у 2005 році громадянами України було усиновлено 1419 дітей, у 2008 році - 2087 дітей. У 2005 році влаштовано в прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу 131 дитину, у 2008 – 2303 дитини. 2008-й рік, оголошений Президентом України Роком підтримки національного усиновлення, став знаковим у реалізації державної політики захисту дітей, результативним щодо влаштування дітей у нову родину, підвищив статус родин, які взяли дітей на виховання, та змінив ставлення української громади до усиновлення загалом. У прийомні сім`ї та дитячі будинки сімейного типу в Україні протягом 2008 року було влаштовано 2303 дитини, 13582 дитини було передано під опіку. Попри сутужну ситуацію з коштами, в 2009 році з державного бюджету було збільшено субвенції на утримання прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу зі 124 млн грн минулого року - до 176 млн грн. Це чи не єдиний соціальний рядок в бюджеті, де приріст порівняно з минулим роком становить 41%! [99].
Але на сьогодні існують певні проблеми в реформуванні форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які полягають у тому, що до сих пір існує домінування адміністративних методів на регіональному рівні у передачі дітей до будинків сімейного типу, прийомних родин; слабо розвинута мережа центрів для підготовки потенційних прийомних батьків; психологічна неготовність українського соціуму до створення альтернативних форм сімейної опіки тощо. З метою вирішення існуючих проблем і зростання кількості та якості ефективних форм виховання на державному та регіональному рівнях у державі необхідно адаптувати міжнародний досвід. Зокрема, поруч із соціальною рекламою національного усиновлення існує можливість популяризації статусу прийомних сімей.
Інститут прийомної сім’ї має можливість вирішити в Україні дві проблеми: 1) зменшення кількості сиріт, поширення сімейних форм виховання; 2) професіоналізація прийомних вихователів, батьків при достатньому фінансовому забезпеченні стане одним із напрямів вирішення проблеми безробіття, особливо на території сільських, селищних, невеликих міст.
З метою запровадження заходів щодо забезпечення прав і свобод дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, Кабінетом Міністрів України ( далі – КМ України), відповідно до конституційних повноважень, була запроваджена нова форма родинного виховання знедолених дітей – прийомна сім’я. Зміст і спрямованість діяльності КМ України при прийнятті постанов КМ України, що стосуються даної проблеми, спрямовані на створення нової форми родинного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечення ефективного захисту їх інтересів, для формування у родинному колі повноцінних особистостей, тобто у прийомних сім’ях. За такої форми виховання даної категорії дітей, суттєво змінюються умови перебування: не інтернат (або інша дитяча установа), а конкретна сім’я [100, с. 88-91].
На даний час в літературі вже піднімається питання щодо того, яку форму влаштування обрати для тієї чи іншої дитини : віддати її на виховання до прийомної родини чи на усиновлення за кордон. Міжнародне право не дає відповіді на поставлене питання. Відповідно до логіки п.b ст. 21 Конвенції ООН, яка надає пріоритет внутрідержавним формам влаштування, фостерне виховання (тобто в сім’ї прийомних батьків) є більш прийнятним [Конвенція ООн про права дитини 1989року]. З іншого боку, згідно з принципами, на яких базується Гаазька конвенція про захист прав дітей та співробітництво в галузі міждержавного усиновлення, сімейне виховання, хоч і в сім’ї іноземних усиновлювачів, більше відповідає найкращому інтересу дитини [101]. Важливо пам’ятати, що виховання прийомною родиною повинно розглядатися як тимчасова форма влаштування дитини без батьківського піклування. На цьому, зокрема, наголошує ЮНІСЕФ у ”Рекомендаціях щодо міждержавного усиновлення в регіонах Східної і Центральної Європи, СНД і країнах Балтії“. У Рекомендаціях зазначено наступне : ”формальне фостерне виховання головним чином замислювалось як тимчасовий захід захисту дитини до повернення її в сім’ю після подолання проблеми, що спричинила таке розміщення, або ж до знаходження постійної форми захисту, насамперед усиновлення. Довготривала ситуація відсутності безпеки, властива фостерному вихованню, включаючи мінімальні формальні зобов’язання з боку прийомних батьків та той факт, що воно не гарантує права на спадок, означає, що його краще розглядати як запланований, обмежений у часі варіант влаштування перед визначенням постійного способу догляду“ [102]. Так, Х. Лисенко вважає, що вибір між прийомною українською родиною чи іноземними усиновлювачами необхідно робити, ретельно зваживши життєві обставини кожної окремої дитини. І якщо існують юридичні підстави для усиновлення дитини, тоді уявляється негуманним позбавляти її шансу зростати в сім’ї на правах сина чи дочки, влаштувавши на виховання до прийомної родини. Натомість для дітей, які залишились без піклування батьків за обставин, які не допускають можливості їх усиновлення (як-от у зв’язку з відібранням дитини у батьків без позбавлення батьківських прав або з відбуванням батьками покарання в місцях позбавлення волі тощо), прийомна сім’я – чи не єдиний спосіб хоч на деякий час забезпечити дитину необхідним їй сімейним оточенням [103, с. 9-13].
Згідно п. 2 Постанови Кабінету Міністрів України “Про затвердження Положення про прийомну сім’ю” та ст. 256-1 СК України прийомна сім’я – сім’я, яка добровільно взяла із закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, від одного до чотирьох дітей на