Право прийомних дітей на особисте спілкування з рідними батьками пояснюється тим, що можуть відпасти обставини, які перешкоджали бать-кам здійснювати належне піклування про дітей, або батьки загублених дітей їх знайшли тощо. Цей крок направлено на відтворення рідної сім'ї дитини. Форми такого спілкування визначають органи опіки та піклуван-ня за погодженням з прийомними батьками та за участю центрів соціаль-них служб для сім'ї, дітей та молоді.

Влаштування дітей у прийомну сім'ю проводиться з урахуванням різниці у віці прийомних батьків та дітей. Законодавством такої різниці не встановлено, але, на нашу думку, вона повинна бути не менш як 15 років за аналогією ч. 2 ст. 211 СК України.

На нашу думку, неправильне розуміння призначення прийомної сім’ї простежується у судових рішеннях про позбавлення батьків батьківських прав. Так, в одному з рішень суду м. Харкова, незважаючи на пряму вказівку Постанови Пленуму Верховного Суду України від 19.12.2008 (та й в старій редакції) про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав як крайнього заходу батьківської відповідальності, незважаючи на об’єктивні причини неможливості виховувати та утримувати дитину, замість відібрання дитини від матері, без позбавлення останньої батьківських прав суд не взяв до уваги той факт, що право дитини на належне батьківське виховання та утримання можна захистити шляхом відібрання дитини на певний час та передачі її органу опіки і піклування, а той в свою чергу може розмістити дитину в прийомній сім’ї. Іншим прикладом є рішенням Двурічанського районного суду Харківської області, в якому суд, позбавляючи батьківських прав батька та мати малолітньої С., у рішенні не зазначив про подальше влаштування дівчинки або передачу її органу опіки і піклування для влаштування до державного закладу чи, наприклад, дитячого будинку сімейного типу [77].

В аналогічних випадках така ситуація може пояснюватись і бездіяльністю органів опіки і піклування, які, на нашу думку, повинні не тільки бути учасниками таких справ, а й ініціаторами відібрання дитини і сімейних форм її влаштування.

ВИСНОВКИ

У висновках роботи містяться підсумки дослідження, сформульовані основні результати та пропозиції, які мають теоретичне і практичне значення й полягають у наступному:

1. Теоретичні проблеми реалізації сімейних прав дитини полягають у різному визначенні правового статусу дитини, належності їй, як спеціальному суб’єкту сімейного правовідношення, комплексу прав та обов’язків, у з’ясуванні правової природи норм, які містять форми і способи реалізації прав дитини, а також акцентуванні на ролі керівних положень (принципів), відповідно до яких нормами сімейного права регулюються права дитини. Таким чином, неоднозначність у визначенні породжує деякі прогалини у розумінні поняття “дитини”. На нашу думку, таку прогалину у праворозумінні можна було б заповнити нормою з визначенням у ст.6 СК України правового статусу дитини, як особи від народження до досягнення 18 років (повноліття), якщо інше не встановлено законом.

2. Зловживання правом існує там, де закріплене в законі суб’єктивне право особи вже реалізується шляхом використання всіх правомочностей, що складають його зміст, і виходить за межі цього змісту, або використовуються не передбачені форми реалізації таких правомочностей. Саме тому доцільно розглядати питання зловживання сімейним правом через межі його реалізації. Властивість зловживання сімейним правом полягає в його пов’язаності не з суб’єктивним правом в цілому чи з його змістом, а з процесом його реалізації, тобто з його безпосереднім здійсненням. Тільки таким чином, закон, встановлюючи межі реалізації прав, фактично може забезпечити дотримання принципу незловживання наданим правом. В силу встановлення в СК україни вищезгаданих меж реалізації сімейних прав, пропонуємо ч.1 ст.14 СК України доповнити реченням наступного змісту: ”Не допускається зловживанням правами та обов’язками, що здійснюються з наміром завдати шкоди правам та законним інтересам інших осіб“. Така норма-принцип в загальних положеннях СК дозволить підсилити дію вже закріплених принципів справедливості, добросовісності та розумності, відповідності моральним засадам суспільства.

3. Відповідно до ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та ін-тересам їх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей. Тому ми пропонуємо внести зміни до ч.1 ст.177 СК, якими заборонити батькам укладати з дітьми договори, крім передачі його майна у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички, якщо це не суперечить інтересам дитини.

4. Доцільно уточнити частину 4 ст. 177 СК України та викласти її в такій редакції: “При вчиненні одним з батьків правочинів щодо майна малолітньої особи, вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним, як укладеного без його згоди і такого, що порушує права малолітньої дитини і виходить за межі дрібного побутового”.

5. Необхідно, на нашу думку, прийняти окремий закон, який би рег-ламентував захист майнових та особистих немайнових прав дитини, визначав би чітко функції органу опіки та піклування та служб у спра-вах неповнолітніх. Таким спеціальним нормативним актом міг би бути Закон ”Про права дитини”, розробка якого почалась ще в 1992 році, але так і не знайшла свого втілення. Цей закон, по-перше, повинен об’єднати всі права малолітніх та неповнолітніх осіб; по-друге, – врегулювати права, які в даний час не знайшли правового регулювання. На наш погляд, таким повинен бути шлях підвищення рівня правової захищеності малолітніх і