На нашу думку, ігнорування законодавцем встановлених понять ”малолітньої“ та ”неповнолітньої“ особи призводить до нерозуміння цілей деяких правових норм. Зокрема, ч.3 ст.156 СК ”Права неповнолітніх батьків“ заперечує батьківство/материнство малолітніх осіб.

Що стосується поняття сімейних прав дитини, то слід виходити з того, що як таке воно являє право дитини в теоретичному аспекті, і обмежується сферою сімейного правовідношення, в якому воно виникає і діє. Так, більшість визначень права дитини зводиться до того, що під ними розуміють можливості (свободи) неповнолітньої людини, необхідні для її існування, виховання і розвитку [12, с.185-187].

Необхідно також відмітити відсутність в чинному СК України положень про безпосередні права дитини, таким чином законодавець ніби відмовляється від категорії права дитини. Тільки з огляду на аналіз норм СК України можна простежити деяке визнання певних прав за дітьми, як спеціальними суб’єктами сімейних правовідносин. Зокрема, це ст.152 - право дитини на належне батьківське виховання, ст.152 - право на звернення за захистом своїх прав та інтересів до органу опіки та піклування, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій, а також безпосередньо до суду, якщо вона досягла чотирнадцяти років , ст.153 - на безперешкодне спілкування з батьками, ст.171 - право дитини на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї, ст 174 - право власності дитини на майно, призначене для її розвитку, навчання та виховання тощо. Разом з тим, така невизначеність підкреслюється ще однією категорією, що вправно використовується в нормах СК - ”інтерес дитини“, що, зокрема, відображається в ст.ст.155, 171, 177 СК України та ін. В той же час таку прогалину в кодифікованому акті заповнюють положення спеціального нормативно-правового акту - Закону України ”Про охорону дитинства“, в якому майже всі норми присвячені правам дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист та всебічний розвиток. Проте, такі норми-права в більшій мірі є орієнтиром для визначення основних засад державної політики у цій сфері, і не встановлюють правовий статус дитини в сім’ї. На нашу думку, виокремлення дитини як спеціального суб’єкта на рівні з батьками в сімейних відносинах вимагає не державно-правового втручання, а позитивного регулювання в нормах права (СК України), які визначають правове становище членів сім’ї. Тому ми пропонуємо виділити в окремому розділі СК України права дитини як повноправного учасника (суб’єкта) сімейних відносин, а не заходи державного регулювання.

Зважаючи на відсутність чіткого визначення прав дитини, СК ще й покладає обов’язок батьків поважати права дитини та її людську гідність. Крім того, батьківські права не можуть здійснюватись всупереч інтересам дитини (ст.155СК).

Право дитини в його статичному вигляді та його реалізація – поняття не тотожні. Визначення останнього слід з’ясувати, виходячи з його теоретичного змісту.

Беручи до уваги напрацювання теоретиків права, зокрема С.С. Алєксєєва, який розглядає реалізацію права як перетворення права в життя, реальне перевтілення змісту юридичних норм у фактичну поведінку суб’єктів [13, с.126-139]; А.Б. Венгерова, який визначає реалізацію права як таку соціальну поведінку суб’єктів права, в якій втілюється зміст правових норм, як форму практичної діяльності по здійсненню права, виконанню обов’язків [14, с.312-325]; В.Н. Протасова, який зазначає, що норма права реалізується тільки тоді, коли вона втілюється у фактичній правомірній поведінці суб’єктів, але ця теза має відношення тільки до норм, які безпосередньо регулюють поведінку, а спеціальні норми (або спеціалізовані) норми (декларативні, дефінітивні, оперативні та ін.) безпосередньо поведінкою не реалізуються: вони реалізують своє призначення через системні зв’язки з нормами зобов’язуючого характеру, допомагаючи їм в регулюванні поведінки [15, с.47-48], вважаємо, що норми, що містять права дитини, є спеціалізованими, та їх реалізація особлива.

Ми підтримуємо позицію В.П. Мироненко, яка полягає в тому, що реалізація сімейних прав дитини специфічна – неможлива без встановлення батьківських прав, зміст яких аналогічний змісту покладених на батьків обов’язків майнового та немайнового характеру [16, с.80].

Отже, в нормах СК, які містять обов’язки та/або права батьків стосовно дітей, закладено права останніх. Тому можна говорити про реалізацію таких сімейних прав дитини, як право на прізвище, ім’я, по батькові, яке реалізується шляхом покладення на батьків обов’язку зареєструвати народження дитини в державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст.144 СК України); право на виховання та розвиток, яке реалізується покладенням обов’язку виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, обов’язку піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, обов’язку забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, обов'язку поважати дитину (ст.150 СК України); право на повагу до своїх прав та людської гідності, яке кореспондує такому ж обов’язку батьків (ст.155); право на утримання від батьків, яке відповідає аналогічному обов’язку батьків (ст.180) тощо. Отже, здійснення деяких сімейних прав є одночасно і обов’язком їх носія. При цьому такий обов’язок має не тільки особистий, а й суспільний характер (ст.150, 152 СК України).

Форми реалізації права залежать від правової конструкції норми, в якій закріплено це право. У зв’язку з цим у теорії права реалізацію наданої законом можливої поведінки розглядають у формі дотримання,