життя інших осіб, зобов’язані її не розголошувати, крім передбачених законом випадків. 5. В разі свавільного втручання в їх сімейне життя учасники сімейних правовідносин мають право на самозахист, а в разі заподіяння такими діями моральної і матеріальної шкоди, то й на її відшкодування.
12. На наш погляд, вирішуючи питання про різницю у віці між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною, в першу чергу необхідно виходити з інтересу дитини, яку бажають усиновити. Саме для забезпечення права кожної дитини жити і виховуватись в сім’ї й створений інститут усиновлення. По-друге, інтереси усиновлювачів теж мають пріоритетне у порівнянні з державним регулюванням процедури усиновлення значення. Адже кожна особа має право на сім’ю, яку можна створити на підставі усиновлення (ч.4 ст.3 СК України). І встановлення якихось обмежень цього права є недопустимим. На нашу думку, Конституційний Суд України при винесенні свого рішення стосовно різниці у віці стояв на стороні публічних інтересів і виходив, в першу чергу, з важливості державного регулювання усиновлення. При цьому велика увага зверталась саме на різницю у віці як на обов’язковий процедурний елемент процесу усиновлення, залишивши поза увагою більш делікатний – приватний момент усиновлення, а саме волевиявлення особи на усиновлення дитини.
13. Вважаємо, що, фактично, прирівнюючи усиновлення до сімейного виховання, законодавець дещо обмежено закріпив в ст. 212 СК України перелік осіб, які не можуть бути усиновлювачами. Так, згідно з підпунктом пункту ст. СК України, не можуть бути усиновлювачами особи, позбавлені батьківських прав, але у випадку, якщо ці права не були поновлені. Враховуючи підстави позбавлення особи батьківських прав, вважаємо, що у випадку засудження особи за вчинення умисного злочину щодо дитини, така особа не може бути належним кандидатом до усиновлення, навіть у випадку поновлення цих прав.
14. Вважаємо за необхідне поправити положення ч.1 ст.225 СК України про момент здійснення усиновлення. Відтак пропонуємо у відповідності до абзацу 4 пункту 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 19.12.2008р. усиновлення вважати здійсненим не з моменту набрання чинності рішення суду про усиновлення (як це має місце в сьогоднішній редакції СК України), а з дня набрання рішенням суду законної сили. Оскільки чинність набуває нормативно-правовий акт, який приймається законодавчим органом, а рішення суду набирає законної сили і не у певний момент, а у визначений в рішенні суду день.
15. Підтримуючи позицію недоцільності існування інституту визнання усиновлення недійсним, на наш погляд, з часом варто було б з тексту СК України статті 236 “Недійсність усиновлення” та 237 “Правові наслідки визнання усиновлення недійсним” вилучити.
16. Враховуючи, що розділ IV ”Окреме провадження“ ЦПК Украї-ни має главу 5 ”Розгляд судом справ про усиновлення“, а усинов-лення, як і опіка та піклування, закріплені у розділі IV СК України, як одна з правових форм влаштування дітей, позбавлених батьківського піклування, і ст. 60 ЦК України передбачає випадки судового порядку встановлення опіки і піклування над дітьми та призначення їм опіку-на (піклувальника), вважаємо за доцільне розробити та внести до ЦПК України у розділ IV ”Окреме провадження“ нову главу з назвою ”Роз-гляд судом справ про встановлення опіки та піклування“.
Крім того, якщо розглядати усиновлення, опіку, піклування як спо-соби, що застосовуються судом для захисту прав та інтересів дитини, а саме права на виховання в сім'ї, то вважаємо за доцільне доповнити ст. 19 СК України, де мова йде про участь органів опіки та піклуван-ня у захисті сімейних прав та інтересів, положенням про обов'язкову участь цих органів при розгляді судом справ не тільки позовного про-вадження, які перераховуються у вказаній статті, але і справ про уси-новлення та справ про встановлення опіки (піклування) над дітьми. А, розглядаючи ст. 45 ЦПК України як загальну по відношенню до ст. 19 СК України як спеціальної щодо неї, доповнити ст. 45 частиною 4, де вказати про подання як нову форму участі органів державної влади та місцевого самоврядування в цивільному процесі.
17. Ч. 5 ст. 150 СК України передбачає право прийомних батьків передати дітей на виховання іншим особам, у такому разі зникає мета створення прийомної сім'ї.
На нашу думку ч. 2 ст. 256-2 СК України слід викласти в іншій редакції, перед-бачивши, що на прийомних батьків покладаються обов'язки, передбачені ст. 150 СК України (за виключенням ч. 5 ст. 150), а також договором. Прийомні батьки не мають права передавати прийомних дітей на виховання іншим особам та зобов'язані самостійно здійснювати їх виховання та захист, за винятком непередбачуваних випадків (хвороба тощо).
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ
1. Конвенція ООН про права дитини від 1989р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №45. – Ст.437.
2. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25.10.1980р. / Офіційний сайт Верховної Ради України у мережі Інтернет: http:// www. rada.gov.ua/.
3. Європейська Конвенція про визнання та виконання рішень стосовно опіки над дітьми та про поновлення опіки над дітьми від 20.05.1980р.
4. Конвенція про юрисдикцію, право, що застосовується, визнання, виконання та співробітництво щодо батьківської відповідальності та заходів захисту дітей від 19.10.1996р. // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №43. – Ст. 417.
5. Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25.01.1996р. (ратифікована Україною 03.08.2006) // Відомості Верховної Ради України ВВР. – 2006. – №1. – Ст.354].
6. Конвенція про контакт з дітьми (набрала чинності для України 01.04.2007р.) / Офіційний сайт Верховної Ради України у мережі Інтернет: http:// www. rada.gov.ua/.
7. Про охорону дитинства: Закон України