Наприклад, тільки забороняючі чи охоронні правові норми можливо реалізувати у формі дотримання (”забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини“ (ч.6,7 ст.150 СК)).

Виконувати можна тільки норми права зобов’язуючого характеру (”дитина, повнолітні дочка, син зобов'язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу (ч.1ст.172 СК), батьки зобов'язані утримувати дитину до досягнення нею повноліття“ (ст.180 СК).

Використання правової норми забезпечується інтересом, який міститься в уповноважуючих нормах і суб’єктивних юридичних правах. Держава повинна створювати умови для використання права і забезпечення його захисту. Такі умови можуть встановлюватись з використанням методу (способу) переконання чи примусу [15, с.47-48]. Зокрема, в СК визначено, що держава охороняє сім'ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім'ї. Держава створює людині умови для материнства та батьківства, забезпечує охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохочує і підтримує материнство та батьківство. Держава забезпечує пріоритет сімейного виховання дитини (ч.1-3 ст.5 СК).

З огляду на вищезазначене, можна підтримати думку В.В. Лазарева, який вважав, що правові заборони реалізуються виключно під загрозою настання негативних наслідків, а при реалізації уповноважуючих норм, що вимагає певних затрат людських сил, держава обіцяє певну державну компенсацію [17, с.220-221].

Вважаємо, що для повноти дослідження даного питання необхідно з’ясувати принципи реалізації сімейних прав дитини. Це ті вихідні ідей і положення, які лежать в основі суб’єктивних прав дитини. Тому пропонуємо наступну систему принципів реалізації прав дитини:

загальні принципи:

забезпечення пріоритетним захистом прав та інтересів дитини (ч.3,4 ст.152 СК України);

пріоритету сімейного виховання дитини (ч.3 ст.5 СК України);

максимального урахування інтересів дитини (ч.8 ст.7 СК України);

рівність учасників сімейних відносин (ч.5 ст.7 СК України);

справедливості, добросовісності, розумності, відповідності моральним засадам суспільства (ч.9 ст.7 СК України);

спеціальні принципи, які містяться в окремих правових актах:

рівності прав і свобод, рівності доступу до безоплатної юридичної допомоги (ст.3 Закону України ”Про охорону дитинства“);

недискримінації (ст.2 Конвенції ООН про права дитини);

повноти забезпечення інтересів дитини (ст.3 Конвенції ООН про права дитини).

Отже, можна зробити висновок, що теоретичні проблеми реалізації сімейних прав дитини полягають у різному визначенні правового статусу дитини, належності їй, як спеціальному суб’єкту сімейного правовідношення, комплексу прав та обов’язків, у з’ясуванні правової природи норм, які містять форми і способи реалізації прав дитини, а також акцентуванні на ролі керівних положень (принципів), відповідно до яких нормами сімейного права регулюються права дитини.

1.2. Межі реалізації сімейних прав дитини. Зловживання сімейними правами дитини

Загальною межею здійснення прав особи, в т.ч. і сімейних прав, є закон чи інший акт законодавства. Так чи інакше діяти в рамках закону зобов’язує будь-яке джерело права. Але поширення дії принципу свободи договору дає підстави стверджувати, що поряд із законодавством межею реалізації права може виступати договір, як індивідуальний регулятор суспільного відношення.

Крім того, на думку проф. Й.О. Іоффе під межею здійснення цивільних прав необхідно розуміти межі, які випливають з їх цільового призначення [18, с.311]. А С.Н. Братусь відмічав, що конкретизація змісту суб’єктивного права в законі не може вичерпувати всіх можливих його проявів, оскільки певна норма права є лише загальним правилом поведінки. А тому суб’єктивне право включає в себе зміст і соціальне призначення певного права [19, с.80-81].

Використання права передбачає активне, свідоме відношення до своїх прав і свобод, тобто суб’єкт має можливість здійснити вибір різних варіантів поведінки. Так він стає вільним, незалежним громадянином, членом суспільства. Але з цим вільним вибором, з інтенсивністю використання своїх прав органічно пов’язаний й інших правовий феномен – зловживання правом.

Це явище досліджувалося А.Б. Венгеровим, який зазначав: ”використання ”на зло“, для обмеження прав і свобод інших проявляється там і тоді, коли порушується міра розумної соціальної поведінки, коли порушується баланс своїх і чужих прав“ [14, с.312-325].

Зловживання правом – явище нове, мало досліджене в сімейному праві, але яке завдає негативного, навіть ”катастрофічного“ впливу для правової системи. Саме тому підхід до вивчення цього явища з позиції реалізації права в межах, визначених законом, важливий як з теоретичної, так і з практичної сторони.

Зловживання правом – це ніщо інше як порушення конкретного суб’єктивного право, коли суб’єкт самостійно розширює свободу своїх дій, хоча можливість (правомочність) діяти певним чином у суб’єкта є, але він цю можливість використовує безмежно, включає до неї такі складові елементи, які порушують міру можливої поведінки іншого учасника суспільних відносин. Цим він і змінює напрям спільних дій учасників таких відносин, розбалансовує їх.

Саме тому, на наш погляд, розгляд цього питання є дуже важливим, оскільки воно є актуальним там, де існує певна нерівність, незахищеність прав такого прошарку суспільства, як діти.

Але слід одразу наголосити, що зловживає в першу чергу той суб’єкт права, який ним володіє, а вже потім особи, яким воно може бути надано в силу закону (відповідно діти і батьки).

Згідно з ч.3 ст.13 ЦК України, не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Таким чином законодавець визнає зловживання там, де є на це умисел, тобто бажання завдати шкоди правам іншої особи. Правило про заборону шикани – нове, але вже досліджуване для українського законодавства явище. Так, Н.С. Кузнєцова під зловживанням правом пропонує розглядати не тільки дії, вчинені особою під час реалізації свого суб’єктивного права з винятковим наміром завдати шкоди