В цивілістичній літературі під зловживанням права розуміють здійснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Зловживання правом є особливим видом цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально опираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває таку форму та характер, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад, зловживання монопольним становищем на ринку.

Виділяють дві основних форми зловживання правом:

1) зловживання правом, що вчиняється виключно з наміром завдати шкоди іншій особі (шикана);

2) зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяння шкоди іншій особі, проте об'єктивно заподіює цю шкоду.

У випадках, коли судом буде встановлено, що в діях особи мало місце зловживання правом, то суд може зобов'язати її до припинення зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом, наприклад, відмовити у захисті цивільних прав [21, с.37-38].

Таким чином, зловживання правом існує там, де це право реалізується у формі використання.

Радянські цивілісти розглядали зловживання правом виключно виходячи зі змісту суб’єктивного права, що лежить в основі зловживання. Тому й існували досить суперечливі позиції з приводу цього явища. Праця В.П. Грибанова в цьому напрямі заслуговує на увагу, оскільки він стверджує, що необхідно розмежовувати зміст суб’єктивного права і його межі від здійснення суб’єктивного права і його меж. Хоча обидва поняття передбачають поведінку суб’єкта, проте будь-яке суб’єктивне право передбачає певну міру можливої поведінки уповноваженої цим правом особи, тоді як здійснення права передбачає реалізацію цих можливостей. В цьому і полягає різниця між можливою поведінкою особи і здійсненням конкретних, реальних дій, пов’язаних з перетворенням цієї можливості у реальність. Незалежно від того, виникає суб’єктивне право за чи поза волею його власника, його зміст завжди передбачений законом, який або прямо вказує суб’єкту на певну поведінку, або санкціонує її. Процес реалізації, здійснення права, на відміну, завжди є вольовим актом. Але вчений наголошує на умовності таких характеристик. [22, с. 13-46].

На нашу думку, зловживання правом існує там, де закріплене в законі суб’єктивне право особи вже реалізується шляхом використання всіх правомочностей, що складають його зміст, і виходить за межі цього змісту, або використовуються не передбачені форми реалізації таких правомочностей. Саме тому доцільно розглядати питання зловживання сімейним правом через межі його реалізації.

Само суб'єктивне право, навіть якщо воно гарантоване законодавством, не може бути безмежним. Будь-яке суб'єктивне право, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, становить собою певний передбачений законом загальний тип поведінки, має визначені межі як за своїм змістом, так і за характером здійснення. Ці межі можуть бути розширені чи звужені, але вони в будь-якому випадку існують і є невід'ємною властивістю будь-якого суб'єктивного права [23, с.137]. Як вірно підкреслює В.П. Грибанов, ”відсутність подібних меж сприяє перетворенню права в свавілля і тим самим перестає бути правом взагалі“ [22, с. 22].

Реалізація сімейних прав дитини має подвійний характер, оскільки суб’єктами такого права виступає дитина, а також батьки, якщо повноважень на реалізацію таких сімейних прав неповнолітня особа не має. На підтвердження цього, слід звернути увагу на ст.14 СК України, яка з одного боку говорить, що сімейні права є такими, що тісно пов’язані з особою, а тому не можуть бути передачі іншій особі, в той же час, якщо дитина або особа, дієздатність якої обмежена, не може самостійно здійснювати свої права, ці права здійснюють батьки, опікун або самі ці особи за допомогою батьків чи піклувальника. Така специфіка сімейного права дитини дозволяє говорити про межі реалізації сімейних прав дитини батьками (або особами, що їх заміняють) з огляду на їх управомоченість. Адже як вже зазначалось, на наш погляд, батьки виступають співносіями правоздатності і суб’єктивних прав своїх дітей. Тому поняття меж реалізації сімейних прав дитини слід розглядати з позиції права батьків на реалізацію прав дітей.

Перш за все, межею реалізації права дитини є його зміст і цільове призначення. Наприклад, опіка та піклування встановлюються над дітьми з метою їх виховання, забезпечення, а також для захисту їх прав та інтересів (ст.243 СК), метою регулювання сімейних відносин є забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку (ст.1 СК), здійснення батьками своїх прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до її прав та людської гідності (ст.155 СК), батьки зобов’язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток (ст.177 СК), аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на ім’я кого вони виплачуються, і мають використовуватись за цільовим призначенням (ст.179 СК).

На думку В.В. Лазарєва, здійснення сімейних прав у відповідності до їх цільового призначення передбачає таку реалізацію наданих можливостей, яка б сприяла зміцненню сім’ї, забезпечувала належне виховання дітей, створювала сприятливі умови для всебічного розвитку всіх членів сім’ї. Тому, сімейні права, які формально і закріплені в законі, але реалізуються всупереч їх цільовому призначенню в суспільстві, не охороняються державою [17, с.220-221].

Крім того, своєрідною межею реалізації сімейних прав дитини є вимога закону: суб’єкт сімейних правовідносин, здійснюючи своє право, може обирати один із варіантів поведінки, передбачених законом. Наприклад, дитина має право звернутися за захистом