В літературі зверталась увага на те, що є суттєва різниця між правовим статусом опікуна при укладенні ним правочинів від імені недієздатної особи і правовим статусом представника, який діє на підставі довіреності, виданої дієздатною особою. Так, Р.О. Халфіна вважала за недоцільне об’єднувати ці абсолютно різні за своїм характером відносини в один інститут представництва [28, с. 73 ].

Крім того, характерними ознаками представництва, яке виникає на підставі закону (так зване законне представництво) є те, що особа, яку представляють, не бере участі у призначенні представника, а повноваження представника безпосередньо визначаються законом [23, с.452-464]. Так, згідно ч.1 ст. 242 ЦК України батьки (усиновлювачі) є законними представниками своїх малолітніх та неповнолітніх дітей. Опікун є законним представником малолітньої особи та фізичної особи, визнаної недієздатною ( ч.2 ст.242 ЦК України). Разом з тим опікун призначається органом опіки та піклування, тобто на основі адміністративного акту. Тому відносити представництво опікуна до законного на наш погляд є невиправданим. Одне коли батьки є одночасно і опікунами своїх малолітніх дітей, інше – коли опікун призначається органом опіки та піклування. Таким чином коли ми говоримо про батьків як опікунів, то їх представницькі повноваження охоплюються ч. 1 ст. 242 ЦК України.

Законним представником у встановлених законом випадках може бути інша особа. Це характерно для сімейно-правових відносин, де за відсутності батьків обов’язки по представництву покладаються на інших осіб. Зокрема, такими іншими особами можуть бути прийомна сім’я, дід, баба, ін. родичі.

Більше того, згідно з ст.174 СК України майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо) є власністю дитини. Але необхідно підкреслити, що дитина стає власником цього майна не тому, що її батьки виконували щодо неї представницькі функції. Представник діє в інтересах особи, яку представляє за її рахунок. Підставою набуття права власності на перелічені речі є односторонні правочини батьків.

Відповідно до ст.179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю того з батьків, на чиє ім’я вони виплачуються, і мають використовуватись за цільовим призначенням. Представник не може стати власником майна, одержаного на користь особи, яку представляє. На підставі ст.178 СК України дохід, одержаний від використання майна малолітньої дитини, батьки мають право використовувати на виховання та утримання дитини та на невідкладні потреби сім’ї.

Представник же зобов’язаний звітувати перед особою, яку він представляє, за використання майна і не має права використовувати це майно на користь інших осіб.

Як бачимо, із норм СК України не випливає того, що батьки є представниками своїх дітей, зокрема в матеріальних правовідносинах. Тому правове становище батьків в такому відношенні визначається фактом батьківства (материнства), а не представництвом. Що ж стосується ст.154 СК України (і співзвучної їй ст.29 ЦПК України), яка закріплює за батьками право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законних представників без спеціальних на те повноважень, то тут вже має місце процесуальне представництво.

Саме тому, укладаючи від свого імені правочин на користь малолітньої дитини, батьки діють на свій розсуд. Такі правочини за своїм змістом носять характер односторонніх правочинів. У разі, коли закон передбачає обов’язкове нотаріальне посвідчення такого правочину (передача батьками у власність дитини квартири чи іншої нерухомості тощо), нотаріус з дотриманням вимог щодо посвідчення односторонніх правочинів повинен його посвідчити. Якщо такий правочин, виходячи зі змісту закону підлягає державній реєстрації, він буде вчинений з моменту такої реєстрації [27, с.117-118].

Отже, батьки здійснюють не так представницькі функції, як виступають співносіями правоздатності і суб’єктивних прав дітей. Здається, що така участь батьків більше подібна до інституту здійснення юридичних дій в інтересах іншої особи.

Крім того, не можна однозначно говорити про представництво батьків з огляду на буквальне тлумачення деяких норм ЦК. Так, згідно ч.1 ст.237 ЦК України представник зобов’язаний або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку він представляє. А оскільки батьки відповідно до ч.2,3 ст.32 ЦК України не вчиняють правочини від імені своїх неповнолітніх дітей, а лише дають згоду на вчинення дітьми правочинів, які вони можуть вчиняти з огляду на обсяг їх дієздатності, батьки не можуть вважатися законними представниками своїх неповнолітніх дітей як в матеріальних, так і в процесуальних відносинах. Це підтверджується і нормами СК, які визначають неповнолітнього як самостійного суб’єкта права (ст. 149, ч.4 ст. 152, ст. 156 та ін.). Тому на нашу думку, представництво неповнолітніх, як таке, не відображає своєї юридичної природи, а має місце участь батьків, яка зводиться до того, що батьки повинні бути обізнані з тими правочинами, які вчиняють їх неповнолітні діти і в деяких випадках висловлювати свою думку (давати згоду).

Можна говорити про законне представництво лише малолітніх дітей.

Як правильно зазначає Ю.С. Червоний, необхідно ще й відрізняти представництво прав та інтересів батьками своїх дітей у галузі цивільного матеріального права і в галузі цивільного процесуального права. У галузі першого батьки є законними представниками своїх малолітніх дітей, а у галузі другого вони є законними представниками і своїх малолітніх дітей і можуть бути законними представниками своїх неповнолітніх дітей [29, с.252].

Слід звернути увагу